Розділ «11»

— Так, — відповів Френк. — Так, часто. Влаштовувала там пікніки при світлі місяця і… і таке інше.

Ми йшли поруч, я досі мугикала свою мелодійку.

— Як весело! — радісно сказала я. — Пікніки при світлі місяця — це мало бути прекрасно. Вам траплялося на них бувати?

— Раз чи двічі, — відповів він. Я вдавала, що не помітила його тону, того, яким тихим зробився його голос, як неохоче він про все це говорив.

— А навіщо в тій невеличкій бухті буй?

— Там стояв на якорі човен.

— Який човен? — поцікавилась я.

— Її човен, — промовив він.

Мене охопило дивне збудження. Я хотіла розпитувати Френка далі. А він не хотів про це говорити. Я це розуміла, та хоча мені й було його шкода і я сама була вражена своєю поведінкою, однак не могла себе спинити, не могла замовкнути.

— Що з ним трапилося? — запитала я. — То був човен, на якому вона потонула?

— Так, — тихо відповів Френк, — він перевернувся й потонув. Її змило за борт.

— Якого розміру був той човен?

— Водообсяг — близько трьох тон. З маленькою рубкою.

— Чому він перевернувся?

— В затоці бувають сильні шторми.

Я подумала про зелене пінисте море в протоці за мисом. Невже вітер зірвався раптово, задумалась я, вихором примчавши від маяка на пагорбі, і тоді маленький човен перехилився, затремтів, біле вітрило розпласталося на розбурханому морі?

— І ніхто не міг до неї дістатися? — запитала я.

— Ніхто не бачив, як це сталося, ніхто не знав, що вона вийшла в море, — відповів Френк.

Я з усіх сил намагалася не дивитися на нього. Він міг помітити здивований вираз мого обличчя. Адже я завжди думала, що це трапилося під час перегонів вітрильників, що там були й інші човни, човни з Керріта, і люди, які спостерігали за цим зі скель. Я не знала, що вона була сама, зовсім сама в тій затоці.

— Про це повинні були знати в будинку! — сказала я.