Розділ «11»

— Знаєте, від неї всі були в такому захваті. Непересічна особистість.

— Так, — казала я. — Так, звісно.

А за мить чи дві зиркала на годинник під рукавичкою й промовляла:

— Боюсь, мені вже час іти. Певно, вже по четвертій.

— Ви не залишитесь на чай? Ми завжди п’ємо чай о чверть на п’яту.

— Ні, ні, справді, дуже вам дякую. Я обіцяла Максиму… — моя фраза лишалася незавершеною, але сенс її всі розуміли. Ми обидві підводилися, знаючи, що мене не обманула її пропозиція випити чаю, а моя згадка про обіцянку Максиму не здатна була ввести в оману її. Інколи я розмірковувала над тим, що б трапилося, якби я знехтувала умовностями, якби, сівши в автомобіль і помахавши господині, що лишалася на порозі, я б раптом відчинила дверцята знову й сказала: «Врешті-решт, я вирішила не їхати. Ходімо посидимо у вітальні. Якщо вже так хочете, я зостануся на вечерю або й заночую у вас».

Мені було цікаво, чи умовності й гарні аристократичні манери ладні подолати здивування, чи з’явилася б знову церемонна усмішка на застиглому обличчі: «Звичайно! Як приємно, що ви передумали!» Як би я хотіла, щоб мені стало духу це перевірити! Натомість дверцята брязкали, автомобіль котився гладенькою, укритою гравієм алеєю, а господиня, яка донедавна про мене піклувалася, зітхнувши з полегшенням, поверталася до своєї кімнати й знову ставала сама собою. Дружина єпископа із сусіднього кафедрального містечка якось запитала мене:

— Як ви гадаєте, ваш чоловік відновить бал-маскарад у Мендерлеї? Це завжди було так весело. Ніколи не забуду.

Я змушена була усміхнутися так, наче мені все про це відомо, і сказати:

— Ми ще не вирішили. Стільки всього треба було зробити й обговорити.

— Так, впевнена, що це так. Але сподіваюсь, ви від нього не відмовитесь. Ви маєте якось вплинути на чоловіка. Звісно, торік маскараду не проводили. Втім пам’ятаю, як ми з єпископом ходили на нього два роки тому, і це було просто чарівно. Мендерлей — прекрасне місце для таких заходів. Зала виглядала пречудово. Там танцювали, а з хорів грала музика. Все було так гармонійно. Потрібно було організувати купу всього, але всі були в захваті.

— Так, — промовила я. — Так, я маю запитати про це Максима.

Я подумала про марковані полички письмового столу в ранковій вітальні, уявила собі стосики запрошень, довжелезний список імен, адрес, і вже бачила жінку, яка сидить за тим столом, ставить навпроти потрібних їй імен галочки та, простягнувши руку по запрошення, вмочує в чорнило перо й підписує їх своїм квапливим і впевненим, розгонистим, похилим почерком.

— У вас також відбувалися садові вечірки, одного літа ми на таку потрапили, — промовила дружина єпископа. — Як завжди, все облаштували чудово. Цвіли квіти. Прекрасний видався день. На маленьких столиках у трояндовому саду пригощали чаєм — це було так оригінально. Звісно, вона була такою розумницею…

Моя співрозмовниця замовкла, трохи почервоніла, злякавшись, що припустилася нетактовності; однак, щоб уникнути сум’яття, я одразу ж із нею погодилась і почула, як сміливо й безсоромно проказала наступне:

— Певно, Ребекка була чудовою людиною.

Я не могла повірити, що нарешті вимовила це ім’я. Я зачекала, мені було цікаво, що трапиться далі. Я вимовила це ім’я. Проказала ім’я Ребекки вголос. Це було надзвичайним полегшенням. Немовби я вжила проносне й позбавилася нестерпного болю. Ребекка. Я проказала це ім’я вголос.

Мені було цікаво, чи дружина єпископа помітила рум’янець на моєму обличчі, однак та невимушено повела розмову далі, і я жадібно, неначе любителька підслуховувати за зачиненим вікном, продовжувала її слухати.

— Отже, ви ніколи з нею не бачились? — поцікавилась вона і, коли я похитала головою, на якусь мить завагалась, невпевнена, чи правильно вчинила. — Розумієте, ми й самі були не близько з нею знайомі: єпископа призначили сюди лише чотири роки тому, але, звісно ж, вона запросила нас на бал і садову вечірку. Якось узимку ми побували в Мендерлеї на вечері. Так, вона була прекрасною людиною. В ній вирувало життя.

— Схоже, їй вдавалося геть усе, — промовила я достатньо недбало, аби показати, що не заперечую проти такої розмови, водночас граючись із облямівкою рукавички. — Не часто зустрінеш людину, яка і розумна, і вродлива, та ще й захоплюється спортом.