Розділ «11»

Він нічого не відповів. Мені зробилося гаряче й незручно. Вочевидь, Френк зрозумів, що всі ці запитання я ставила зовсім не тому, що переймалася долею порожньої хатини, і тепер мовчав, бо був обурений. Наші дружні стосунки були спокійними, врівноваженими. Я відчувала в ньому свого союзника. Невже я все це зруйнувала й він більше ніколи не ставитиметься до мене так, як раніше?

— Яка ж довга ця алея! — сказала я. — Вона завжди нагадує мені лісову стежку з казки братів Грімм про принца, який загубився, пам’ятаєте її? Вона завжди виявляється довшою, ніж очікуєш, а дерева тут такі темні й густі.

— Так, вона доволі незвичайна, — погодився Френк.

З його тону я зауважила, що він досі тримався насторожі, немовби очікував від мене подальших розпитувань. Ми почувалися ніяково в присутності одне одного, і не зважати на це було неможливо. Треба було щось робити, навіть якщо мені й довелося б себе присоромити.

— Френку, — у розпачі мовила я, — я знаю, що ви думаєте. Ви не можете зрозуміти, навіщо я щойно вас про все це розпитувала. Ви думаєте, що я огидна людина й у найгіршому сенсі цього слова допитлива. Запевняю вас, що це не так. Просто… просто річ у тому, що іноді я почуваюся дуже незручно. Життя в Мендерлеї видається мені таким незвичним. Воно геть не схоже на середовище, в якому я виросла. Коли я їжджу з цими візитами, як, наприклад, робила сьогодні, то розумію, що люди розглядають мене з ніг до голови, запитуючи себе, наскільки успішним буде наш шлюб. Можу собі уявити, як вони кажуть: «І що лишень Максим у ній знайшов?» І тоді, Френку, я починаю задумуватися про це, починаю сумніватися, і мене не відпускає страшне відчуття того, що мені не варто було виходити заміж за Максима, що ми ніколи не будемо щасливі. Розумієте, я знаю, що коли знайомлюся з новими людьми, в усіх на думці лиш одне: «Як же вона не схожа на Ребекку!»

Я замовкла, задихавшись, уже дещо присоромлена через свій сплеск емоцій, відчуваючи, що тепер так чи інакше навіки спалила свої кораблі. Він розвернувся до мене з надзвичайно занепокоєним і стривоженим виглядом.

— Місіс де Вінтер, прошу вас — не думайте так, — мовив Френк. — Особисто я не можу навіть висловити, наскільки я радий, що ви з Максимом одружилися. Це повністю змінить його життя. Я переконаний, що ваш шлюб буде надзвичайно успішним. Як на мене, це просто чудово, це освіжило його… те, що він знайшов таку, як ви, не зовсім… е… — він почервонів, намагаючись підшукати потрібне слово, — не зовсім, скажімо, au fait[5] зі звичаями Мендерлея. І якщо у вас склалося враження, що тутешні мешканці вас засуджують, це… що ж… з їхнього боку це збіса огидно, ось і все. Я ще не чув жодного осудливого слова, але якби й почув, то доклав би всіх зусиль, аби такого більше ніколи ніхто не сказав.

— Це дуже мило з вашого боку, Френку, — проказала я, — ваші слова стали мені розрадою. Мушу зізнатися, що поводилася вкрай нерозумно. Я не вмію знайомитися з людьми, мені ніколи не доводилося цього робити, і я постійно думаю про те, яким… був Мендерлей, коли в ньому жила та, що була для цього народжена й належним чином вихована, яка робила всі ці речі природно, без жодних зусиль. І я щодня усвідомлюю, що всі ті риси, яких мені бракує: впевненість, вишуканість, врода, інтелект, дотепність… Ой, та геть усі, що їх найбільше цінують у жінці… в неї були. І це мені не допомагає, Френку, в жодному разі.

Френк Кроулі нічого не відповів. У нього був такий само стурбований і засмучений вигляд. Він дістав носовичка й висякався.

— Не треба такого казати.

— Чому? Це ж правда, — сказала я.

— Вам притаманні риси, не менш важливі, ба навіть більше. Мабуть, з мого боку це звучатиме нахабно, я не надто добре вас знаю. Я холостяк і не дуже знаюся на жінках, як вам відомо, я проваджу тихий спосіб життя тут, у Мендерлеї, але мушу сказати, що доброта, щирість і… якщо дозволите… скромність для чоловіка в його дружині є набагато важливішими, ніж уся врода та дотепність на світі.

Френк мав дуже схвильований вигляд і знову висякав носа. Я зауважила, що він засмутився ще більше, ніж я, усвідомлення цього мене заспокоїло й подарувало відчуття переваги. Я не розуміла, чому він так розпалився. Зрештою, я ж нічого такого не сказала. Лише зізналася, що почуваюся непевно у зв’язку з тим, що стала наступницею Ребекки. І вона, певно, володіла тими рисами, які він приписував мені. Вона мусила бути доброю й щирою з усіма своїми друзями з огляду на таку шалену популярність. Я не зовсім розуміла, що він мав на увазі під скромністю. Я ніколи не розуміла значення цього слова. Для мене воно було пов’язане з небажанням бачитися з людьми в коридорі на шляху до туалету… Бідолашний Френк. А Беатріс називала його нудним чоловіком, якому нема що сказати.

— Що ж, — доволі збентежено мовила я, — що ж, мені нічого про це не відомо. Я не вважаю себе аж надто доброю чи неабияк щирою, а щодо скромності, то не пам’ятаю, щоб мені траплялася можливість поводитися якось інакше. Звісно, з мого боку було не надто скромно так швидко вискочити заміж у Монте-Карло та й, перш за все, жити в тому готелі самій, але ви, мабуть, цього не враховуєте?

— Шановна місіс де Вінтер, невже ви хоч на мить припустили, ніби я міг подумати, що у вашому знайомстві з Максимом було бодай щось нечестиве? — тихим голосом запитав він.

— Ні, звісно ж, ні, — серйозно запевнила я. Милий Френк. Схоже, я його шокувала. Як же по-френківськи прозвучало це «нечестиве»!

Це слово одразу ж наводило на думку про ті «нечестиві» речі, які могли статися.

— Я переконаний, — почав Френк і завагався, він досі здавався стурбованим, — я переконаний, що Максим дуже занепокоївся й засмутився б, якби дізнався, як ви почуваєтесь. Не думаю, що йому про це відомо.

— Ви йому не розповісте? — поспішно запитала я.

— Ні, звісно ж, ні. За кого ви мене маєте? Втім, розумієте, місіс де Вінтер, я досить добре знаю Максима, і я допомагав йому впоратися з різними… настроями. Якби він дізнався, що вас непокоїть… так би мовити… минуле, це б його засмутило більше за все на світі. Запевняю вас. Здається, ніби з ним усе гаразд, він дуже добре тримається, але місіс Лейсі таки мала рацію, сказавши, що торік він був на межі нервового зриву, хоча з її боку було й нетактовно говорити йому про це прямо. Ось чому ви йому так пасуєте. Ви — молода, свіжа і… і чуттєва. Ви не маєте жодного стосунку до минулого. Забудьте про це, місіс де Вінтер, забудьте, як, слава Богу, вчинив він, та й усі ми. Ніхто з нас не хоче повертатися назад. І менше за всіх Максим. Зрозумійте, ви здатні відвести нас від минулого. А не повертати його.