Розділ «11»

— Ні, — відказав Френк. — Вона часто виходила в море отак сама. Могла повернутися о будь-якій годині ночі й заночувати в хатині на березі.

— І не боялась?

— Боялась? — перепитав Френк. — Ні, вона взагалі нічого не боялась.

— А… а Максим не заперечував, щоб вона отак сама ходила в море?

Він хвилину помовчав, а тоді коротко відповів:

— Не знаю.

У мене склалося враження, що Френк не хотів когось виказати. Чи то Максима, чи то Ребекку, а можливо, й себе самого. Він поводився дивно. Я не знала, що й думати.

— В такому разі вона, мабуть, потонула, намагаючись доплисти до берега, після того як затонув човен? — промовила я.

— Так, — відказав він.

Я уявила, як маленький човен дрижав і пірнав, як вода затоплювала кокпіт і як під поривом вітру, зненацька, в одну жахливу мить, вітрила притисли її долі. В затоці, певно, було дуже темно. І тому, хто плив у воді, здавалося, що берег дуже далеко.

— Скільки часу минуло до того, як її знайшли? — запитала я.

— Близько двох місяців, — сказав Френк.

Два місяці. А я гадала, потонулих знаходять через два дні. Я думала, що їх виносить до берега припливом.

— Де її знайшли? — поцікавилась я.

— Біля Еджкума, приблизно за сорок миль угору по протоці, — відповів він.

Одного разу, коли мені було сім років, я відпочивала в Еджкумі на канікулах. Велике місто з дамбою й віслюками. Я згадала, як каталася на віслюку вздовж піщаного пляжу.

— А як дізналися, що то була вона… після двох місяців? Як її впізнали?

Мені було цікаво, чому щоразу перед тим, як відповісти, він замовкав, так, наче зважував кожне слово. Виходить, вона була йому небайдужа, якщо він так переймався?

— Максим їздив до Еджкума, щоб її упізнати, — промовив Френк. Раптом у мене зникло бажання розпитувати його далі. Я відчула до себе огиду, огиду й відразу. Я поводилася, мов роззява попереду юрби, що зібралася, бо когось збив автомобіль. Мов біднячка в багатоквартирному будинку, яка, коли хтось помер, питає дозволу побачити тіло. Я зненавиділа себе. Мої розпитування були ницими, ганебними. Певно, Френк Кроулі відчував до мене зневагу.

— Ви всі пережили жахливі часи, — квапливо проказала я. — Вам, мабуть, неприємно, коли про це згадують. Я лише хотіла поцікавитись, чи можна щось зробити з тією хатиною, ось і все. Шкода, якщо всі ті меблі згниють від вологи.