Розділ «11»

Я постукала по склу й наказала водію зупинитись.

— Я хочу вийти й пройтися з містером Кроулі пішки, — сказала я.

Він відчинив для мене двері.

— Їздили в гості, місіс де Вінтер? — поцікавився Кроулі.

— Так, Френку, — відповіла я. Я називала його Френком, бо так робив Максим, однак він завжди звертався до мене «місіс де Вінтер». Таким уже він був. Навіть якби ми опинилися разом на безлюдному острові й нам довелося б прожити в найтісніших стосунках до кінця наших днів, я все одно була б для нього «місіс де Вінтер».

— Їздила з візитом до єпископа, — сказала я, — а його не виявилося вдома, однак я застала його дружину. Вони з єпископом обожнюють гуляти пішки. Колись вони долали по двадцять миль на день у Пеннінських горах.

— Ця частина світу мені невідома, — сказав Френк. — Кажуть, це дуже гарна місцевість. Там жив мій дядько.

Типова відповідь Френка Кроулі. Обачна, ввічлива, надзвичайно коректна.

— Дружина єпископа цікавилась, коли ми збираємося влаштувати в Мендерлеї бал-маскарад, — поглядаючи на нього краєм ока, мовила я. — Вона розповідала, що побувала на останньому і їй дуже сподобалося. Я й не знала, що тут влаштовують костюмовані бали, Френку.

Перед тим як відповісти, він якусь мить повагався. І набув дещо стурбованого вигляду.

— О, так, — зрештою проказав він, — у Мендерлеї щороку влаштовували бал. З’їжджалося все графство. І багато гостей із Лондона також. Доволі величне видовище.

— Певно, потрібно було багато організовувати, — зауважила я.

— Так.

— Гадаю, — недбало кинула я, — здебільшого цим займалася Ребекка?

Я дивилася на дорогу прямо перед собою, однак помітила, що Френк повернувся до мене, немовби хотів побачити мій вираз обличчя.

— Нам усім довелося досить тяжко попрацювати, — тихо промовив він. У тому, як Френк це сказав, була якась кумедна стриманість, невпевнена сором’язливість, що нагадало мені мене саму. Я задумалась, чи не був він раптом закоханий у Ребекку. Його голос звучав так, як звучав би мій, якби я опинилася на його місці. Ця думка відкривала багато нового. Адже Френк Кроулі був настільки сором’язливим, настільки нудним, що ніколи б нікому про це не розповів, а тим паче — самій Ребецці.

— Боюсь, якщо ми влаштовуватимемо бал, я мало чим зможу допомогти, — сказала я. — Я взагалі не вмію нічого організовувати.

— Вам нічого й не доведеться робити, — відказав Френк. — Просто бути собою й окрасою свята.

— Це дуже ввічлива відповідь, Френку, — зауважила я, — проте, боюсь, мені й із цим не впоратись.

— На мою думку, ви прекрасно з цим упораєтесь.