Розділ «11»

Милий Френк Кроулі. Який же він був тактовний і турботливий! Я ледь йому не повірила. Але насправді йому не вдалося ввести мене в оману.

— Ви запитаєте в Максима про бал? — поцікавилась я.

— А чому б вам самій його про це не запитати?

— Ні. Ні, я б не хотіла.

Після цього запала мовчанка. Ми йшли алеєю. Тепер, коли я поборола своє небажання вимовляти ім’я Ребекки, спершу перед дружиною єпископа, а щойно й перед Френком Кроулі, щось усередині дедалі сильніше спонукало мене продовжувати. Я отримувала від цього якесь дивне задоволення, це підбадьорювало мене. Я знала, що за мить чи дві мені доведеться проказати це ім’я знову.

— Кілька днів тому я ходила до берега, — сказала я, — туди, де хвилеріз. Джеспер знавіснів, ніяк не припиняв гавкати на нещасного чолов’ягу з недоумкуватим поглядом.

— Ви, певно, маєте на увазі Бена, — тепер доволі невимушено мовив Френк, — він постійно тиняється берегом. Це досить добрий чоловік, його не варто боятись. Він і мухи не вб’є.

— О, та я не злякалась.

Якусь хвилинку я помовчала, мугикаючи під ніс мелодію, щоб набратися впевненості.

— Боюсь, та хатина невдовзі геть розвалиться, — м’яко мовила я. — Мені довелося туди зазирнути, щоб знайти для Джеспера шматок мотузки чи щось на кшталт того. Порцеляна там запліснявіла, та й книжки гниють. Чому з цією хатиною нічого не зроблять? Шкода ж.

Я знала, що він відповість не одразу. Френк нахилився, щоб зав’язати шнурок.

Я вдала, що роздивляюся листок на одному з кущів.

— Думаю, якби Максим хотів щось із нею зробити, він би мені повідомив, — досі пораючись зі своїм черевиком, сказав Френк.

— То все — речі Ребекки?

— Так.

Я викинула листок, зірвала інший і покрутила його в долонях.

— Навіщо їй була ця хатина? — поцікавилась я. — Вона цілком обставлена. А знадвору я подумала, що то звичайний елінг.

— Спочатку це й був елінг, — пояснив Френк, його голос знову зазвучав здавлено, напружено, як у людини, якій незручно говорити на певну тему. — А згодом… згодом вона все облаштувала по-новому, поставила меблі й принесла порцеляну.

Мені здалося кумедним те, що він називав її «вона». Він не казав «Ребекка» або «місіс де Вінтер», чого я від нього очікувала.

— Вона часто там бувала? — запитала я.