РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

– матеріаломісткість виробництва – це кількість матеріалів (сировини), яка витрачається на виготовлення одиниці продукції;

– енергомітскість виробництва – це кількість енергії, яка витрачається на виготовлення одиниці продукції (може розглядатись як паливо-, тепло-, електромісткість);

– водомісткість – це кількість води, яка витрачається на виготовлення одиниці продукції;

– фондомісткість визначається через затрати основних виробничих фондів (ОВФ) на виробництво одиниці продукції;

– працемісткість визначається як частка заробітної плати в собівартості готової продукції або частка трудових витрат (людино-годин) на одиницю готової продукції;

– транспортабельність визначається через витрати на перевезення одиниці продукції.

При розміщенні виробництва головне завдання – це досягнення найвищої ефективності. Критерії ефективності – це витрати. Конкретна форма вираження цього критерію: мінімум загальних витрат для досягнення визначених обсягів виробництва. Загалом ефективність виробництва визначається парою складників: ефектом виробничої діяльності та затратами на його досягнення (максимум ефекту при мінімумі затрат). Існує загальна (абсолютна) та порівняльна ефективність. Загальна ефективність розраховується методом співставлений загального приросту національного доходу із зазначеними капіталовкладеннями. Порівняльна ефективність визначається при виборі найоптимальнішого варіанту розміщення виробництва серед усіх існуючих варіантів. Грунтовно дана методика розкрита у працях професорів Пістуна М.Д. (1996 р.) та Іщука С.І. (2002 р.) [22; 42]. Для визначення порівняльної ефективності при виборі із декількох варіантів розміщення об'єктів використовується формула приведених витрат:

де П – це приведені витрати; С – повна поточна собівартість продукції (витрати виробничі та транспортні); К – капіталовкладення; Е – нормативний коефіцієнт окупності (ефективності) капітальних вкладень.

Для економічного обґрунтування розміщення виробництва застосовується метод виробничо-збутового зонування. Виділення зон перевезень визначає оптимальні межі збуту продукції з певних джерел. Центри та пункти однакової вартості продукції різних джерел та лінії між ними утворюють оптимальні виробничо-збутові зони. Для їх наукового обгрунтування використовуються значення приведених витрат на виробництво одиниці продукції, на основі чого стає можливим розрахунок раціонального радіусу (R) перевезення продукції:

де і – приведені витрати на виробництво одиниці продукції в певних районах; Д – відстані між районами (центрами); , – транспортні витрати на 1 км перевезень продукції в напрямку від першого району до другого Т. і від другого до першого Т,. Крім витрат виробництва, в різних розрахунках враховується конкретна вартість перевезення продукції визначеними видами транспорту [22; 42].

Одним з фундаментальних понять регіональної економіки є територіальний поділ праці, результатом якого є спеціалізація території (виробництва). Найкраще спеціалізація, її ефективність, комплексність розвитку території досліджується при використанні індексних методів. За своєю суттю індекс – це відносна величина, що характеризує зміну рівня будь-якого економічного явища в часі, просторі або порівняно з нормою чи стандартом. При регіональних дослідженнях за основу беруться середні значення по країні чи району й порівнюються з індексами (відносними показниками), а далі стає можливим зробити висновки щодо досліджуваних процесів.

С.І. Іщук (2002 р.) запропонував застосування індексних методів наступним чином: індекс рівня районної спеціалізації галузі – це відношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні.

Економічна ефективність спеціалізації регіонів аналізується за різними показниками, серед яких основним є критерій економії сукупної суспільної праці і максимального підвищення її продуктивності. Сумарний річний економічний ефект (Е ) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за наступною формулою:

В свою чергу, термін окупності витрат на проведення спеціалізації (tws) визначається за формулою:

де k – обсяг сукупних капіталовкладень на формування спеціалізації; f – вартість основних фондів, які вивільняються після формування спеціалізації, та можуть бути реалізовані.

Під час визначення ваги галузі в міжрайонному обміні використовується коефіцієнт міжрайонної продуктивності галузі, що являє собою відношення реального вивозу продукції (різниця між вивозом та ввозом аналогічної продукції) до загального обсягу її виробництва в даному районі:

Для виявлення галузей спеціалізації використовується показник (коефіцієнт) локалізації галузі на території регіону – співвідношення її частки в загальному обсязі виробництва регіону та частки цієї галузі по країні в цілому. Комплексність розвитку району можна визначити за допомогою сукупності показників. Найпростіші показники – це ті, що характеризують ступінь використання ресурсних можливостей регіону (використання трудових ресурсів, природних ресурсів, виробничих потужностей).

Зважаючи на те, що основним об'єктом регіональних економічних досліджень є територія (район, регіон, простір), доцільно застосовувати такий суспільно-географічний показник, як коефіцієнт територіальної концентрації, який дає змогу аналізу саме територіальної структури промислового комплексу й застосовується під час оцінки рівня сформованості території економічного району. Коефіцієнт визначається за формулою:

Дослідження регіональної економіки найкращим способом досягається, коли застосовують методи її моделювання. Моделювання здійснюється шляхом побудови моделей. Модель – це форма відтворення, зображення відповідного об'єкту або явища у вигляді, який подібний до дійсного об'єкту або явища і описується з допомогою відповідних засобів зображення цього об'єкту або явища. Моделі, які описуються з допомогою математично-знакових формул або співвідношень – називаються математичними моделями. А ті математичні моделі, які відображають економічні об'єкти або процеси – називаються економіко- математичними моделями. Економіко-математичні моделі в регіональній економіці поділяються на: моделі-аналоги; дискриптивні моделі (нормативні); логіко-математичні моделі. Із означених видів економіко-математичних моделей найбільш складними е логіко-математичні моделі (рис. 1.12), тому що вони вимагають знаходження відповідних залежностей між факторами і економічними об'єктами і явищами.

Логіко-математичні моделі поділяються на: математико-статистичні, тобто моделі, в яких застосовуються методи математичної статистики; моделі математичного програмування або оптимізації об'єктів і процесів; моделі, які побудовані з використанням методів математичного програмування; балансові моделі з використанням методів балансових розрахунків. За допомогою економіко-математичних моделей здійснюється дослідження, визначаються шляхи ефективного розвитку регіональної економіки, а отже відбувається і знаходження шляхів ефективного (прибуткового) розвитку регіонів.