Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Дальня периферія характеризується процесами поступового спаду індустріальної і соціально-ринкової активності, проте все ще залишається доволі розвиненою індустріально порівняно з не-агломерованими територіями. Ефективність функціонування ринково орієнтованих підприємств істотно знижується. Це пов'язано зі зменшенням показників урбанізації і комунікативності середовища, що накладає значний відбиток на інтенсивність процесів суспільного відтворення, кількісні і якісні характеристики руху робочої сили, капіталу, нововведення, інформацію тощо. В межах дальньої периферії зростає частка неурбанізованих видів людської діяльності, зокрема аграрного, природоохоронного та рециклінгового характеру.

Таким чином, залежно від перерозподілу профільних функцій центру і периферії, змінюється й економічна ефективність розміщення й розвитку різних підприємств, фірм та організацій. її визначення та наукова оцінка становить, на нашу думку, основне завдання сучасної регіональної науки.

Концепція диференціальної земельної ренти

Здавна відомо, що провідним природним фактором, який регулює розміщення та ефективність функціонування комерційних підприємств, є земля та її господарська цінність. Підпорядкування законам земельної ренти істотно впливає на характер розміщення підприємств (фірм, організацій), структуру господарських комплексів, а також на рівень їх прибутковості та комерціалізації.

Вивченню механізмів формування земельної ренти присвячені праці багатьох вчених. Починаючи від Джеймса Андерсона (James Anderson), Томаса Мальтуса і Девіда Рікардо (Thomas Malthus, David Ricardo) аналіз впливу земельної ренти на ефективність розміщення підприємств здійснено в роботах Йогана фон Тюнена (J.H. von Thünen), П. Гагета (Paul Hugget), M. Фуджіти та Ж.-Ф. Ticca(MasahisaFujita та Jacques-Francois Thisse). В Україні питанням земельної ренти активно займаються О. Драпіковський, І. Іванова, В. Макуха та ін.

Ключові щільно урбанізовані регіони (в основі яких великі міста та агломерації) виступають фокусними точками простору, в яких сформувався унікальний тип земельних відносин та специфічний розподіл рентної вартості території. Першим звернув на це увагу німецький географ та економіст И. фон Тюнен. На його думку, прибутковість різних земельних ділянок, їх господарський профіль та рентна вартість залежать від особливостей розміщення зазначених об'єктів у межах території великих міст та їх периферійного оточення.

Пізніше у роботах американських вчених-економістів та землевпорядників Дж. Баржака і У. Хайта отримала розвиток секторна модель земельної ренти, за якою вартість землі та особливості її використання змінюються стосовно радіальних доцентрових транспортних магістралей.

В Україні на сьогодні найбільш прийнятною вважається лінійно-вузлова концепція (основні її положення спостерігаються в працях О.І. Драпіковського), яка, спираючись на дві попередні, стверджує, що вартість земельних ділянок та прибутковість використання земель регіону підвищується при наближенні до радіальних магістралей із найбільшим зростанням у центрі системи та біля головних міст. У рамках цієї концепції кожна функціональна частина регіону (пояс, зона, сектор) отримала унікальну господарську спеціалізацію, що відповідає як потребам самого підприємства, так і розподілу рентної вартості землі.

Залежно від вартості земельних ділянок центру і периферії регіону в його межах здійснюється перерозподіл прибутковості та економічної ефективності функціонування підприємств. Так, ті фірми та організації, що мають незначний рівень капіталізації, займають великі земельні ділянки і спеціалізуються переважно в галузі матеріального виробництва (тобто залежать від значних поставок сировини, матеріалів, потребують надійних транспортних шляхів, великих складських приміщень тощо), не зможуть ефективно працювати в ядрі регіону через виключно високу монопольну земельну ренту території, яка становитиме значну частку (за підрахунками експертів 50-70 %) вартості продукції. Такі підприємства зможуть розвиватись у межах близької або дальньої периферії регіону, залежно від їх чутливості до соціально-інноваційного впливу ядра та екологічності функціонування. Натомість у центральній частині системи в умовах дефіциту земельних ресурсів і їх високої вартості, ефективно зможуть працювати модульні, високотехнологічні, репрезентативні підприємства з високою капіталізацією прибутку (переважно із соціального комплексу), орієнтовані на використання переваг подрібненості і строкатості господарського профілю території, центрової значимості й інформаційно-комунікаційної доступності свого розміщення (рис. 1.7).

Рис. 1.7. Рентна оцінка земель ум. Києві (за О.І. Драпіковським)

В ідеях вітчизняних учених закладено основні знання про те, як здійснити оцінку ефективності розміщення підприємства (фірми, організації) залежно від земельних ресурсів міста і передмістя. Так, О.І. Драпіковський запропонував оцінювати їх за формулою, в основі якої лежить добуток коефіцієнтів регіонального, зонального і локального розміщення. Перший коефіцієнт враховує значення і статус населеного пункту в системі загальнодержавної, регіональної і локальної систем господарства і розселення населення (адміністративний статус населеного пункту, входження в приміську зону великих міст та агломерацій, наявність курортного статусу, входження в зону екологічного забруднення).

Другий коефіцієнт враховує господарську цінність території в межах населеного пункту (його функціональної зони). Він диференціюється залежно від неоднорідності функціонально-планувальних якостей території, доступності до центру населеного пункту, місць концентрації трудової активності населення, місць громадського обслуговування і масового відпочинку. Він залежить також від рівня інженерної забезпеченості і благоустрою території, рівня розвитку сфери обслуговування, екологічних якостей міського середовища та ін.

Третій коефіцієнт враховує місцеположення ділянки землі в межах окремої функціональної зони міста. Прибутковість місцеположення фірми тут залежить від місцевих факторів: функціонально-планувальних (доступність до громадських центрів, магістралей, залізниць тощо), інженерно-інфраструктурних (водо-, енерго-, газопостачання, водовідведення, наявності доріг з твердим покриттям), інженерно-геологічних (схилів і нахилів поверхні, гідрорежиму, рівня підземних вод та ін.), історико-культурних (рівня заповідності території, наявності історико-охорон-них зон), природно-ландшафтних (наявності територій, оздоровчого, рекреаційного, природоохоронного призначення) та санітарно-гігієнічних (наявності санітарно-захисної зони, зони обмеженого будівництва, високого забруднення довкілля та ін.) факторів.

Ця концепція регіональної економіки була ефективно реалізована на прикладі деяких українських міст, наприклад міста Києва; її враховують й на рівні складання генерального плану розвитку міста.

Концепція регіональної конкурентоспроможності

Під цим терміном здебільшого розуміється просторова форма розвитку внутрішніх і зовнішніх конкурентних процесів, що виникли на рівні окремих регіонів і посилюються з ускладненням їх функціонального профілю та територіальної структури. Регіональна конкурентоспроможність фірми аналізується в працях таких вчених-економістів та географів: Дж. Данінг (J. Dunning;), Дж. Хампфрі та X. Шмітц (J. Humphrey, Н. Schmitz), К. Фрімен (К. Freeman), Б.-В. Лундваль та В. Йонсен (B.-V. Lundvall, В. Johnson), Б. Асгайм та А. Ізаксен (В. Asheim, A. Isaksen), Б. Рейнерт (Е. Reinert) та ін.

У нашій державі та країнах СНД ідеї регіональної конкурентоспроможності тільки розвиваються. Однак вони вже відображені в наукових працях М.Я. Калюжнової, І.В. Пилипенка, Ю.В. Гончарова, В.К. Симоненка, Г.П. Підгрушного та ін.

Застосування ідей формування конкурентоспроможності регіону стає можливим, виходячи із самої природи конкуренції як такої системи економічних відносин, при якій кожен її суб'єкт змушений доводити своє право на частку суспільного багатства економічними результатами своєї діяльності в умовах жорсткого обмеження ресурсів розвитку і факторів виробництва, перетину інтересів і цілей, наявності значної кількості конкуруючих фірм та загострення майнових суперечок. Високорозвинені регіони цілком відповідають викладеним вище характеристикам конкурентного середовища, оскільки створюють для суб'єктів економічних відносин відповідні конкурентним вимогам умови. В цілому ці специфічні умови зводяться до відсутності соціальної та комунікативної гомогенності простору, в якому суб'єкти господарювання можуть вільно обирати місце свого розміщення. Такий порядок речей унеможливлює рівноважну конкуренцію та деградацію комплексу до відокремлених замкнених груп. Тобто він стимулює суспільний динамізм у процесі досягнення найбільших конкурентних переваг та економічної ефективності виробництва, що і складає основу просторової конкуренції.

В регіонах за сприятливих умов ведення бізнесу формується полікомпонентість конкурентних переваг та багатоваріантність конкурентних стратегій підприємства, а лімітуючі обмежуючі властивості простору призводять до зростання динамізму та загострення конкурентної боротьби за економічні переваги та фактори виробництва.

Важливе значення для конкурентоспроможності підприємств у регіоні відіграє також формування концентрованого, інтегрованого комунікативного середовища, в межах якого перетинаються і реалізуються економічні інтереси суб'єктів господарювання. З одного боку, таке середовище надає підприємствам значні економічні переваги, оскільки підвищує доступність ринково-комерційних, фінансово-кредитних, інформаційних, науково-інтелектуальних, інфраструктурних та інших соціальних ресурсів. З іншого боку, воно загострює конкуренцію між підприємствами за володіння мобільними факторами виробництва, посилює боротьбу за майнові інтереси і земельні ресурси і, як наслідок, підвищує інноваційність та якість продукції, зменшує її собівартість.