Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Викладені вище недоліки моделі TBK сформувались у результаті загострення суперечностей усередині соціалістичної системи господарювання, недостатньої уваги до ринкових важелів формування ефективності виробництва та ролі соціально розвиненого висококонцентрованого середовища в активізації і профілізації виробничих функцій.

Концепція суспільно-географічних комплексів (СГК). Із вчення про TBK органічно випливала ідея загальної комплексності людської діяльності в регіоні, додатково підтверджена ідеями комплексності у сфері природного середовища (в рамках вчення про фізико-географічний ландшафт). Суспільно-географічний комплекс почав розглядатись як інваріантний об'єкт дослідження суспільної географії, зокрема М.Д. Пістун розглядав його як "виокремлену на основі суспільно-географічних зв'язків територіальну і комплексно-пропорційну структуру матеріально-речовинних і духовних компонентів діяльності людини".

Кожен СГК характеризується такими компонентами (рис. 1.5): 1 - територією, матеріальною базою, що є природно-ресурсним потенціалом і відповідними параметрами; 2 - населенням і характером його розселення; З - матеріальним виробництвом; 4 - невиробничою сферою; 5 - інфраструктурою.

Рис. 1.5. Структура інтегрального суспільно-географічного комплексу регіону

Ідея СГК стала виключно важливим географічним інструментарієм для наукових досліджень з регіональної економіки та пошуку шляхів оптимізації і збалансування розвитку території. В основі ідеї СГК лежить комплексно-пропорційний підхід, за яким розглядається певна територія з усіма її складовими (природними, економічними, соціальними) та виявляються й усуваються певні диспропорції. Від концепції TBK вчення про СГК кардинально відрізняється за характером зв'язків у межах системи: на відміну від попередніх розробок, вони переважно мають вертикальний характер, тобто відбуваються між окремими видами господарської діяльності людей різних галузей (а не в межах однієї галузі, наприклад промисловості).

Ідея СГК залишила глибокий відбиток на вітчизняне розуміння сутності і завдань регіональної економіки, а також на зв'язки цієї науки з іншими. Так, більшість українських учених (географів - М.Д. Пістун, Д.М. Стеченко, В.А. Поповкін, економістів - Е.А. Подсолонко, В.І. Захарченко, Л.М. Зайцева, А. Гранберг, М. Гладій) пов'язують регіональну економіку з управлінням розвитком регіону. За міркуваннями професора Д.М. Стеченка, ці дисципліни включають комплекс управлінських заходів, спрямованих на забезпечення регіональної цілісності і соціально-економічного розвитку та природно-господарської збалансованості регіону.

Концепція "центр - периферія"

На основі праць ранніх теоретиків розміщення (Й. фон Тюнена, А. Вебера, В. Кристаллера, А. Льоша) у регіональній економіці формується концепція територіальних взаємовідносин та перерозподілу господарських функцій між центром і периферією регіону. Так, різні регіони країни складаються із основного ядра (декількох ядер) та підпорядкованої їм периферійної зони і мають складну систему формування регіонального прибутку підприємця, зумовлену характером та інтенсивністю приядерних процесів. У їх межах відбуваються різновекторні та різноінтенсивні процеси природокористування, обміну робочою силою, речовиною, енергією, інформацією, дифузії нововведень та інтелектуального потенціалу, розвитку і поширення ринкових механізмів функціонування господарства, комерційної та підприємницької активності. Переважно вони згенеровані в урбанізованому, соціально-перетвореному середовищі ядра. Однак у високорозвинених регіонах частина зазначених вище процесів виникає і поширюється в межах периферійної зони (на базі технополісів і технопарків, центрів академічної освіти та ринкової інфраструктури, а також на інноваційних модульних промислових підприємствах, що виробляють продукцію з високою доданою вартістю).

Під моделлю "центр - периферія" розуміють здебільшого такий стан певної територіальної системи, структурні компоненти якої поділені на дві узагальнені групи (центральну і периферійну), сформувались на основі дії об'єктивних законів територіальної диференціації і концентрації та характеризуються різними параметрами територіального поширення, внутрішньої будови й конфігурації, мають різні функції і властивості та перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку одне з одним.

Поняття центральності є одним із найбільш проблематичних у регіональних економічних дослідженнях. Центр певного регіону (наприклад у господарському розумінні) не завжди збігається з географічним центром території, може мати асиметричний (не-центровий) характер стосовно інших територіальних елементів системи та бути віддаленим від великих осередків ринкової, ділової та соціальної активності (у випадку низької індустріальної освоєності території або обмеження розвитку виробництва через спеціальний статус земель - сельбищний, курортно-рекреаційний, науково-інноваційний, природоохоронний тощо).

Класичні теоретичні розробки учених-географів та економістів виводили феномен центральності з концентрації та володіння значною кількістю ресурсів суспільного розвитку (трудових, економічних, соціальних, управлінських, інформаційних, інтелектуальних, організаційних), за рахунок чого відбувається підпорядкування навколишніх територій у господарському, соціально-культурному, ринковому, управлінському аспектах. Центр є основним генератором виробничих потужностей (за індустріального та частково доіндустріального типу суспільства), інноваційних ідей та інших соціальних благ, ринкової і підприємницької активності, інформації та комунікацій тощо. Його середовище забезпечує найбільш сприятливі умови для розвитку контактності, підприємницької і бізнесової діяльності, надає широкий доступ до новітніх факторів економічного зростання. За класичними міркуваннями, периферія характеризується наздоганяючим розвитком та переважно низьким динамізмом процесів господарювання, залишаючись на супідрядних, допоміжних та обслуговуючих ролях. Вона постачає до ядра-центру необхідні виробничі ресурси (здебільшого низькоінноваційні та низькотехнологічні) і забезпечує його відносно дешевою робочою силою, сировиною, енергією та ін.

Ці ідеї втілені у концепціях взаємовідносин між центром та периферією (зокрема, в концепціях дифузії інновацій, полюсів зростання, якісної трансформації, модернізації господарства, залежності і взаємозалежності територій), що були висвітлені в роботах вітчизняних (О.В. Грицай, Г.М. Лаппо, Б.Б. Родоман, М.С. Мироненко, В.О. Шевченко, Р.Ф. Туровський, М.О. Слука)і зарубіжних (Т. Гегерстранд, А. Пред, X. Перлофф, Б. Беррі, Дж. Фрідман, Г. Річардсон, В. Гендерсон, Ф. Перру, І. Валлерстейн) авторів.

Таким чином, на основі попередніх досліджень, можна виділити найбільш важливі функції центральних і периферійних територій регіону, які формують економічну прибутковість розміщення в їх межах комерційних підприємств. Центральні (фокусні) місця, пануючи над навколишнім простором, виконують у ньому такі провідні функції: 1) збирають, переробляють і перерозподіляють речовину, енергію, інформацію, притягують до себе потоки людей; 2) концентрують та утримують комунікації і трансформують їх вплив на навколишні землі; 3) поширюють відцентрові хвилі освоєння території, які утворюють концентричні зони (ближня периферія, середня, дальня тощо); 4) сприяють формуванню радіальних (магістральних) потоків поширення нововведень, що відображається на формуванні секторності периферійних територій; 5) виконують управлінські та організаційні функції стосовно периферії, підпорядковуючи прилеглі території своїм потребам, розширюючись і трансформуючись у їх межах.

Периферія регіону в класичних міркуваннях потенційно була приречена на відсталість у технологічному, інфраструктурному, соціально-ринковому плані. В ній мали розвиватись галузі виробництва з низькою доданою вартістю, зокрема суміжні (обслуговуючі) підприємства і філіали головних виробництв ядра, які пов'язані з ними різноманітними виробничо-технологічними та інфраструктурними зв'язками, виконують допоміжну децентралізуючу роль і характеризуються невисокими показниками економічної ефективності (рис. 1.6).

Висвітлені вище теоретичні міркування мають місце в умовах переважання індустріального типу суспільних відносин, недостатнього розвитку комунікативності та інформатизації різних видів людської діяльності. За сучасних умов життєдіяльності суспільства в інформаційну постіндустріальну еру відносини центру і периферії на локальному рівні є не такими однозначними та ієрархічно вираженими.

В умовах постіндустріалізації центром локальної територіальної системи переважно стає певна відносно невелика за площею територія, в межах якої спостерігається виключно високий рівень концентрації населення та "вищих поверхів" ринково-підприємницької соціально-інформаційної людської діяльності. Особливостями такого центру стає глибока і всебічна інтегрованість та контактність виробничих і соціальних функцій, піонерність, прогресивність і репрезентативність соціальної активності населення, висока комунікативність і модульність. Такий рівень розвитку центральності на локальному рівні досягається лише в межах соціально-перетвореного середовища, в якому формуються найвищі показники економічної ефективності господарювання та створюється додатковий економічний ефект (переважно в неіндустріальних видах діяльності).

Таким чином, високорозвинений центр регіону поступово позбавляється індустріальних функцій, які не повністю відповідають високим вимогам висококонцентрованого середовища і отримують у ньому значно менший економічний ефект (за показниками рентабельності, продуктивності праці тощо), ніж функції соціального спрямування. Периферійна частина регіону інтенсивно розвивається індустріально. В ній з'являються витіснені з ядра високоприбуткові модульні виробництва, які працюють в умовах

Рис. 1.6. Розподіл основних функцій центру і периферії регіону

ефективного використання інноваційного, трудоресурсного, інфраструктурного та ринкового потенціалу останнього. Вони здебільшого є самостійними суб'єктами господарювання, мають високі показники формування доданої вартості та значний рівень рентабельності, продуктивності праці і фондовіддачі, які сформувались на основі використання переваг приядерного розміщення, наближення до центральних осередків соціальної активності та джерел інформації і комунікацій. Ці підприємства не мають чітко встановлених технологічних і постачальницьких зв'язків із центральними виробництвами. В ринкових умовах вони розвиваються як самостійні одиниці і визначаються фінансовою та організаційною незалежністю у виборі потенційних партнерів і стратегії розвитку.

Близька периферія внаслідок високого рівня урбанізації та максимального наближення до ядра має вищий рівень індустріалізації, ніж дальня. Цьому сприяють низька вартість землі і ресурсів, інженерного та інфраструктурного обслуговування, скорочення "бюрократичної ренти" та затрат на конкуренцію при значній кількості відносно дешевої робочої сили високої кваліфікації (яка не зайнята на підприємствах ядра через низький рівень доступності та ускладненість комунікацій, а також через незначну кількість місць прикладання праці, які відповідають їх професійним здібностям). Підприємства близької периферії характеризуються вищим рівнем ефективності функціонування, ніж центральні, а тому ці території отримують більшу фінансову та організаційну самостійність, ніж у класичних концепціях центропериферійних відносин.