Розділ «4. РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ»

На сьогодні Українська католицька церква візантійсько-українського обряду в Польщі складається з Перемишльської дієцезії, що має 6 деканатів. Характер її діяльності визначається наявністю таких проблем: а) майнова — духовенство й віруючі домагаються повернення конфіскованого державою свого часу майна, яким фактично володіє нині римсько-католицька церква; б) національна — зростає занепокоєння у зв'язку з поглибленням асиміляції етнічних українців, через те що немає урядової програми повернення депортованих українців на їхні етнічні землі, а також точиться дискусія про національну ідентифікацію карпаторусинів (або лемків) — вважати їх за окремий народ слов'янської групи чи за одну з етнічних груп української нації; в) міжконфесійна — конфліктними є взаємини українських церков з римсько-католицькою, з одного боку, та українських греко-католицької і православної, — з другого.

Греко-католики в Словаччині, Югославії і Румунії

Структура, соціально-політична база і проблеми зарубіжної УКЦ

Зарубіжна УКЦ перебуває в безпосередньому підпорядкуванні Конгрегації східних церков. її організаційний центр до легалізації УГКЦ в Україні розташовувався в Римі. В Італії УКЦ має кілька дослідницьких центрів, мережу навчальних закладів середньої та вищої ланки, кілька парафій, монастирів, музей. З 1963 по 1984 роки УКЦ очолював Верховний архієпископ Львівський кардинал Й.Сліпий.

З його ім'ям пов'язані становлення й розвиток освітньовиховної, богословсько-історичної, просвітницької діяльності зарубіжної УКЦ. Поза межами України церква має більше як 30 спеціальних навчальних закладів різних рівнів.

Важливу соціополітичну та просвітницьку функції виконують в діаспорі церковні засоби масової інформації. У 80-х роках УКЦ, наприклад, мала одну щоденну газету, п'ять тижневих, кілька журналів, а в місцях компактного проживання українців готувалися спеціальні радіо- і телепрограми, на весь світ працювала українська редакція "Радіо Ватикан".

Політична діяльність УКЦ реалізувалася через навколо-церковні мирянські організації (Український християнський рух, Українське патріархальне світове об'єднання, Союз католицьких жінок, Товариство католицького студентства "Обнова", Союз українців-католиків "Провидіння" в СІЛА, Братство українців-католиків, Українське католицьке юнацтво, Ліга українських жінок у Канаді та ін.), а також через деякі громадсько-політичні організації цього релігійно-церковного комплексу, що зумовило істотне скорочення її соціальної бази.

Треба, однак, зазначити, що саме політизація позитивно вплинула на нормалізацію відносин церкви з багатьма зарубіжними українськими суспільними організаціями та політичними партіями.

Кризові тенденції у внутрішньому житті УКЦ набули в 70—80-х роках хворобливого характеру. Перепоною на шляху переростання їх у загальну кризу став розвиток процесу демократизації й лібералізації суспільно-політичного життя в Україні. В цілому внутрішній розвиток УКЦ породжує проблеми, які неминуче виникають за умов функціонування церкви в еміграції, у відриві від автохтонної території і традиції. Це і питання збереження в релігійно-церковному житті рідної мови, календаря, народних традицій, і проблема кадрів священнослужителів та скорочення чисельності віруючих.

Говорячи про тенденції еволюції зарубіжного українського католицизму, не можна ж обминути факт скорочення числа його прибічників за рахунок переходу їх до інших християнських конфесій, а також поступового процесу розмивання його етнічної однорідності.

Згадані вже труднощі розвитку зарубіжної УКЦ (до моменту легалізації УГКЦ в Україні) переростали для церкви фактично в питання її життя або смерті, буття або небуття. І хоча тепер актуальність цих проблем власне для зарубіжних українських греко-католиків не зменшилась, а від розв'язання їх перестала вже залежати доля всієї церкви, вони, незважаючи на їхню нерозв'язаність, зайняли належне їм першорядне місце в церковному житті.

Ще 1980 р. папа Іоанн Павло II надав зарубіжній УКЦ право синодального устрою. На зміну щорічним єпископським конференціям прийшли синоди — вищі законодавчі органи у східних церквах. Синод 1990 р. підтвердив повноваження єпископів відновленої в Україні УГКЦ. Синод 1991 р., разглянувши релігійну ситуацію в Україні, ухвалив рішення про переїзд на батьківщину вищих керівників зарубіжної УКЦ.

Актуальним упродовж останньої чверті XX ст. бачиться для УКЦ питання про завершення її організаційної структури патріархальним устроєм.

Вперше питання про необхідність створення Києво-Галицького патріархату порушено Й. Сліпим у жовтні 1963 р. на II Ватиканському соборі. Через два місяці по тому римський папа надав Львівському митрополитові статус Верховного архієпископа. На конференції єпископів УКЦ у 1969 р. прийнято рішення про утворення Києво-Галицького патріархату УКЦ, а з 1975 р. частина ієрархів та віруючих почала іменувати кардинала Й.Сліпого патріархом. З канонічних та політичних причин подібні дії не підтримано керівництвом Ватикану.

Згідно з Декретом про східні церкви Верховному архієпископу надаються всі права патріарха, встановлення нових патріархатів визнається виключно прерогативою Вселенського собору або римського папи. Формально зрівнянням Верховного архієпископа у правах з патріархом нібито знімається невідповідність у реальному обсязі їхніх повноважень. Насправді очевидно, що патріарша церква як така, що становить вищу інстанцію для справ патріархату, включно з правом створення нових єпархій та йменування єпископів свого обряду в межах патріархальної території, якісно відмінна від жорстко підпорядкованої Римові й безпосередньо ним керованої, рішення якої не дійсні без затвердження папою, тобто від церкви, якою на сьогодні є УКЦ.

Незважаючи на бажання греко-католицьких ієрархів перенести розв'язання питання про патріархат на міждержавний рівень, керівні кола у Ватикані та його офіційні представники в Україні неодноразово наголошували, що це є виключно церковним питанням, яке не має нічого спільного з міждержавними стосунками Ватикану та України.

На сьогодні бачення майбутнього статусу УКЦ у структурі католицької церкви є розбіжним у Ватикані та в УКЦ. Розбіжність ця надто велика, щоб очікувати на позитивне розв'язання проблеми ближчим часом.

УКЦ прагне до усамостійнення та уніфікації літургічної практики церкви — чину богослужінь, усталеної мови та термінології, очищення від нашарувань часу та чужорідних домішок (полонізмів, латинізмів, русизмів).

Не менш актуальним для УКЦ є питання впорядкування її організаційного устрою. Адже як зарубіжна УКЦ, так і УГКЦ в Україні ще не становлять єдиного, цілісного повнокровного церковного організму. Тому поряд із завданням з відновлення та впорядкування давніх і створення нових адміністративно-церковних одиниць перед керівництвом УКЦ неминуче постає проблема підпорядкування єдиній церковній владі всіх українських католицьких церковних структур.

Зарубіжні українські католицькі церкви єднають між собою спільний східний обряд з елементами національного забарвлення, канонічне та окремі положення партикулярного права. Конкретні обставини й традиції існування греко-католицької церкви поза межами українських земель визначають специфіку проблем і завдань, що стоять перед ними в окремих регіонах або країнах, а тим самим і напрями їхнього розвитку. З відродженням УГКЦ в Україні ці церкви втратили цілу низку притаманних їм перед тим функцій, наявність яких зумовлювалась існуванням у зарубіжному світі в статусі політичної еміграції. Змінюються пріоритети і характер діяльності зарубіжних церков, постають нові завдання й нові проблеми, а самі церкви займають належне їм підпорядковане місце в структурі Української греко-католицької церкви.