Розділ «4. ПРАВОСЛАВ'Я БУКОВИНИ»

Православне духовенство Буковини ХVIІI—XIX стст. відзначалося крайнім невіглаством. Єпископ (з 1873 р. митрополит) буковинський Євгеній Гакман в "окружному посланні к чесному нашея єпархии духовенству" 1/13 травня 1868 р. писав: "священики п'янствуют, нерадеют о молитвах и службах церковних, своевольно ходят по торговых и иных местах с пренебрежением и неисполнением должностей пастырских, некоторые священицы... свое святое знание употребляют яко способ корыстолюбия и нечеловеколюбно от селянов и так нещасливых... неизвинительным образом плату неподобающую вынуждают... Год 1848—й написанный есть в истории клира буковинского чертами студными и бесчестными... тогда оказала большая честь клира свою благодарность известным сопротивлением" (тоді мав місце "попівський бунт", 200 священиків зібралися в Чернівцях і висловили свою непокору єпископу. — Авт.) (Мордвинов В. Православная церковь в Буковине (в Австрии), — Спб., 1874. — С.54—60).

У 1849р. керівництво Буковинської єпархії спричинило відокремлення Буковини від Галичини.

У церкві розпочався наступ румунських шовіністів. Апостолом румунізації Буковинської митрополії називають митрополита Сильвестра Андрієвича-Морарю. Роки його перебування на митрополичому престолі (1880—1895) сповнені кривд українському народові в його рідній церкві. В краї на щедрі кошти російського царя, особливо серед духовенства українського походження, поширювалося москвофільство, яке також спричинило винародовлення українців.

У 1862—1882 рр. збудовано резиденцію буковинських митрополитів за проектом архітектора И.Главки. Будівництво палацу митрополитові обійшлося в 4 млн. гульденів. Католицька Австрія забезпечувала українське православне духовенство Буковини матеріально краще, ніж своє католицьке, за що воно вірою й правдою служило Габсбургам.

Лідерам буковинського українства імпонувала патріотична й культурницька діяльність Андрія Шептицького, до юрисдикції якого входили буковинські греко-католики. Він прагнув розпочати діалог та екуменічні контакти з православними українцями Буковинської митрополії. Здобутки греко-католиків Галичини на культурно-національній ниві були орієнтиром для буковинців — і православних, і греко-католиків.

Напередодні розпаду Австро-Угорщини українцям було даровано церковну рівність з румунами. У серпні 1918 р. уряд усунув з посади Буковинського митрополита Володимира Репту за проросійські й антигабсбурські симпатії і призначив двох вікарних єпископів Тита Тимінського та Ісидора Воробкевича, котрим доручив управління українськими та молдавсько-румунськими приходами.

Українська громадськість краю прагнула взяти верх і для зміцнення свого становища вимагала власної національної церкви. Лідери українського православного духовенства на Буковині Тит Тимінський і Теофіл Драчинський повністю солідаризувалися з провідниками національно-визвольних кіл Буковини й Галичини. Очолюване ними православне духовенство стояло за приєднання Буковини до Галичини в рамках Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Церква в умовах окупації Буковини Румунією

Румунські кола краю разом з абсолютною більшістю буковинського духовенства, очолювані поміщиком Янку Флондорем, зібравшися на "конституанту", неправомірно проголосили споконвічно українські землі Північної Буковини та православну церкву виключно румунськими й вирішили приєднатися до Румунії.

Зібравшися на Буковинське віче, народ вирішив з'єднати свою долю з незалежною Українською Народною Республікою. 8 листопада 1918 р. румунські окупанти вторглися на Північну Буковину. 11 листопада вони загарбали її адміністративний центр м.Чернівці. Усе населення краю, за винятком поміщиків-румун та вищого духовенства православної митрополії, було проти насильницької окупації Буковини. Митрополія Буковини висловила задоволення з приводу окупації і придушення визвольного руху в краю, надавши військам Румунії свої приміщення, а для "генерального конгресу", що відбувся 28 листопада 1918 р. і проголосив анексію Буковини Румунією, — апартаменти митрополичої резиденції. За вказівкою влади буковинське духовенство на чолі з митрополитом Володимиром Рептою, якого окупанти знову поновили в сані, провело в жовтні 1921 р. конгрес Буковинської церкви, внаслідок чого Буковинська митрополія до 1940 р. і в 1941—1944 рр. стала складовою частиною Румунської церкви і придатком "Великої Румунії".

Буковинське православне духовенство з ініціатора анексії краю стало апологетом окупаційного режиму. Воно підтримувало внутрішню й зовнішню політику румунських колонізаторів і брало активну участь в усіх політичних акціях. На догоду окупантам керівництво Буковинської митрополії та духовенство сприяли насильницькій денаціоналізації українського населення. Служителі церкви переслідували національну культуру українського народу, його мову. В церквах Буковини розпорядком єпархіальної ради Буковинської митрополії за N4934 від 28 квітня 1937 р. заборонили вживання у богослужіннях і діловодстві української мови. В секретному донесенні 4 квітня 1938 р. митрополит Віссаріон Пую пропонував окупаційній владі вжити жорстких заходів до тих, які розмовляють українською мовою.

Релігійний фонд був найбільшим власником краю. Майно фонду в 1939 р. оцінювалося на суму понад 2 млрд. лей. До власності православного релігійного фонду належала четверта частина земельних ресурсів краю, в тому числі понад 50% лісних угідь (231648 га), 1424 га орної землі, 2589 га пасовищ і 1819 га сіножатей. Кожен приходський священик володів земельною ділянкою 12 га. Третина капіталу Північного банку (10 млн.лей) належала фонду. Боржниками Буковинської митрополії були адміністрація Буковини, окремі префектури, регулярні військові частини, численні організації та впливові особи.

Церква Буковини в умовах радянської влади