Розділ «4. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ»

Не дивує, коли дари, пожертви надходили від старшини, заможних козаків. Зрозумілими, наприклад, були можливості П.Калнишевського в будівництві церков у Межигір'ї, Лох-виці, Ромнах, у рідному селі Пустовойтівці, багаті дари навіть в Єрусалим, адже відомо, що в 1775 р., наприклад, кошовий отаман мав 15800 голів худоби, в тому числі 639 коней. Показовішими, на нашу думку, для характеристики козацької релігійності є факти, коли "сірома" — найбідніший і найчисельніший прошарок запорізького товариства заповідав на користь церкви більшу частину своїх заощаджень, навіть якщо вони налічували кілька карбованців.

Складовою частиною проблеми релігійності запорізького козацтва є питання ставлення до інших вір і церков. Питання про відстоювання прадідівської православної віри уособлювало не тільки віросповідну, а й національну незалежність. Козацький імператив цього періоду щодо іновірних був категоричним: прибулі в Січ християни й нехристияни різних націй приймалися в громаду не інакше, як після прийняття ними обрядів Східної православної церкви. Усі, хто не погоджувався на перехрещення, мали покинути Січ. Відоме нетерпиме ставлення запорізьких козаків до католиків як гонителів православ'я.

Нагадаємо, що це був час, коли в Росії, за петровськими указами, за спробу спокусити православного віруючого магометанством, іудаїзмом, язичництвом винуватець карався смертю з наступним "покладанням на колесо", тобто колесуванням.

Вимоги козаків до січового та парафіяльного духовенства були простими, але принциповими: присяга на вірність запорізькому Кошу, знання слова Божого, володіння українською мовою, тверезість. Обов'язковою умовою для січового духовенства була безшлюбність. Парафію священик міг отримати тільки після відповідного рішення начальника січових церков і наступної посвяти кандидата Київським митрополитом з видачею архіпастирської грамоти. Залишеним на рік надавалася, за рішенням січової старшини, рівна кількість куренів (всього їх було 38, по 200—700 чол. в кожному), що, фактично, складали парафію, в якій належало сповідувати, причащати, відспівувати, загалом керувати релігійним життям парафіян. Неодмінною вимогою до самого начальника січових церков (а він, як правило, був членом січової Ради) ставилося, крім інших, вміння проголошувати релігійні проповіді напам'ять українською мовою.

Монастирі на запорізьких землях

Виділялася головна аскетична святиня — Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, відомий з 70-х років XVI ст. Своїм козаки вважали Трахтемирівський Хрестовоздвиженський (перейменований в 1627 р. на Успенський) монастир. Д.Яворницький, слідом за М.Максимовичем, вважав, що перша січова церква другої половини XVI ст. була підпорядкована по церковній лінії саме цьому монастиреві.

"Тутешнім військовим" називають документи архіву Запорізької Січі Нехворощанський Успенський монастир поблизу р. Орелі. Недалеко існувала Софронієва пустинь, що пізніше дала початок Григоріївському Бізюківу монастирю. Близьким для запорізьких козаків був і знаменитий Свято-гірський монастир.

У цьому переліку монастирів, безумовно, першорядне місце займав Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. З ним пов'язані важливі сторінки історії не тільки запорізьких церков, але й українського козацтва в цілому. Перша монастирська церква стала історично першою з відомих на сьогоднішній день церков на запорізьких землях. Монастирський чин богослужіння, введений тут на початку XVII ст., став камертоном, що задавав рівень організації богослужбової справи в інших церквах православного Запоріжжя. За давньою українською традицією при монастирі діяла школа, яка давала освіту не тільки дітям запорізьких козаків, а й українським дітям з Гетьманщини, Правобережжя. В особистій власності деяких ченців були книги "руською, латинською, німецькою мовами". Ще в 1904 р. в монастирській бібліотеці зберігалося близько 150 рукописних і друкованих книг XVІІ—ХVIII стст.

Не раз монастир ставав фортецею проти ворогів, притулком для поранених і хворих козаків. Будучи органічно пов'язаним з козацтвом Запорізької Січі, Самарська обитель змушена була ділити з ним і недолю: кілька разів монастир доводилося підіймати з руїн. У 1775 р. тільки звернення архімандрита Києво-Межигірського монастиря та намісника Самарського монастиря до князя Г.Потьомкіна зберегло монастир від знищення.

Узагальнення історії православної церкви Запорізької Січі