Розділ V. Професійні права та обов'язки адвоката. Гарантії адвокатської діяльності

Інша справа у підході та сприйнятті позиції адвоката судом, який, на превеликий жаль, de facto був і залишається в залежності від прокуратури. Менталітет українського судді, спотворений різновладдям і політизацією, базується на принципі служіння не істині, не народу, а державі в особі конкретного "царя". Радянська практика прокурорського нагляду за всім і всіма, у тому числі і за судами, залишилася й існує в Україні. Усе це відбувається на фоні суттєвого обмеження прокурорських можливостей в країнах, де панує ідея правової держави.

Але навіть у ті непрості роки, коли адвокатура перебувала на ролі третьосортної професії і офіційно піддавалась принизливим характеристикам з боку прокурорських та партійних функціонерів, роль адвокатури визначалася "зверху" майже у наказовому порядку.

Свого часу, виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 p., генеральний прокурор СРСР Вишинський висловився стосовно адвокатури так: "Ви старші нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, і перш за все у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури, потрібно рости, товариші, і як можна скоріше". І трохи далі, формулюючи основний, на його погляд, обов'язок адвоката, А. Я. Вишинський продовжував, що адвокат повинен "... вести свій захист таким чином, щоб підняти його на висоту інтересів пролетарської держави - ось у чому полягає ця позиція; захищаючи обвинувачуваного, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилася ще повністю від багатьох залишків капіталістичних класів, які намагаються підірвати цю державу з середини, що всякий серйозний злочин носить антидержавний характер принципами радянського захисту мають бути принципи соціалістичного будівництва".

Але навіть у ті тяжкі для правозахисту часи адвокати, нерідко ризикуючи особистою безпекою, виходили переможцями у дуже складних і достатньо небезпечних ситуаціях.

Приклад. Кримінальна справа за фактом розкрадання продукції з Армівського державного заводу лікеро-горілчаних виробів виникла раптово й випадково. Раптово тому, що в процесі розслідування були виявлені такі масштаби крадіжок, які викрити на системному рівні було просто неможливо. У коловороті розкрадання продукції заводу було задіяно мало не все населення невеликого міста. Випадково тому, що жоден працівник правоохоронних органів не ризикнув би на власний розсуд розпочати цю справу.

Був час літніх відпусток. У відділенні ОБХСС міського відділу міліції знаходився лише практикант - курсант школи міліції. Приблизно близько 12 годин дня невідомий "доброзичливець", зателефонувавши, повідомив, що через півгодини з воріт заводу виїде вантажівка, в якій буде вивозитися "ліва" продукція.

Практикант сумлінно поставився до анонімної заяви і за півгодини вантажівку з кількома ящиками краденої горілки було затримано, про що складено за відповідною формою документи. Протягом двох днів суперактивний курсант зібрав стільки матеріалу, що приховати їх уже було неможливо.

Справа в тому, що, зафіксувавши під час обшуку вантажівки не-задокументовану (ліву) продукцію, курсант відправив транспорт назад, щоб повернути крадене підприємству. Зіткнувшись біля ворот з молодою жінкою у халаті, що кудись швидко побігла, курсант запідозрив, що щось не гаразд, і з'ясував, що це старша робітниця цеху розливу горілчаних напоїв Варька. Він вирішив одразу розібратися з наляканою молодицею і, розпитавши, де вона мешкає, поїхав до її оселі. Те що він побачив, змусило його, не гаючи часу, викликати на підмогу старших працівників райвідділу. І справді, житло Варьки нагадувало горілчаний музей з десятками звалених до купи імпортних ковдр, ящиків з розкішним одягом та взуттям.

Звичайно, було порушено кримінальну справу. Ураховуючи специфіку продукції та передбачувані масштаби розкрадання, справу було доручено слідчому відділу МВСД-Ї області майору М.

Головним фігурантом у справі спочатку її розслідування була Варька, тридцятирічна малограмотна сільська жінка з малою донькою на руках. Кілька років тому, пішовши з села, вона в пошуках роботи прийшла на лікеро-горілчаний завод. її взяли робітницею розливного цеху. Через деякий час начальнику цеху сподобалася роботяща, безвідмовна та мовчазна молодиця, і її призначили старшою робочою цеху.

Тепер, окрім виконання своїх безпосередніх обов'язків - видачі наклейок та корків, Варька виконувала ще й особисті доручення начальника. Та викликала Варьку до себе в кабінет і наказувала: візьми 10 пляшок горілки з наклейками певної марки та віднеси Івану Івановичу чи Миколі Петровичу. Варька знала, кому і куди відносити. Вона наклеювала названі наклейки, одягала широчезний халат і розміщувала під ним стільки пляшок, скільки їй наказували. Відвідавши адресата, а це міг бути будь-який міський чиновник, завідувач магазину чи великої бази, Варька промовляла: "Я від Л-вої". Усі знали, що це означає. "Адресат" зачиняв двері, а Варька викладала на стіл "презент" від начальника.

Але дуже швидко Варька зрозуміла: якщо таскати горілку для керівництва, то чого б не подбати й про себе. Вона почала тричі на день по десять пляшок щоразу, виносити горілку і збувати її оптом купцям, що вже нетерпляче чекали її за воротами заводу.

Так Варька, проста робітниця цеху, заробітна плата якої становила 65 рублів на місяць, стала приносити додому близько сотні щодня. Дуже швидко перед нею постало питання, до якого вона була зовсім не готова. Потрібно було десь дівати гроші. Потреби у самої Варьки були дуже невиликими. Тим часом до грошей стали добиратися миші.

Прийшовши в черговий раз з горілкою до завідувача промтоварного магазину, вона спитала у нього, що можна купити в магазині? Той викликав помічницю і наказав: "показати їй усе". Це означало, що Варька стала поважною персоною, для якої будуть відкриті таємні "загашники" магазину. Тепер вона частенько бігала по магазинах і запитувала чи є що-небудь новеньке. Якщо їй відповідали, що є, вона запитувала: "А це беруть?" І зовсім не важливо було, потрібно це їй чи ні. Раз беруть, брала і вона.

Під час обшуку у цієї нещасної було знайдено 41 пару взуття кращих іноземних фірм різних розмірів та фасонів, 26 побитих міллю килимів, кілька ящиків, доверху забитих розкішними імпортними костюмами, більшість яких уже була настільки поїдена міллю, що розсипалася у руках, десятки фарфорових сервізів, золоті предмети, ну і, звичайно ж, гроші. Слідчим було від чого втратити свідомість.

Вони одразу ж прикинули: коли такі гроші доступні простій робітниці цеху, то що ж тоді в кишенях керівників підприємства.

Розслідування справи тяглося понад 8 місяців. Запевнивши Варьку в тому, що вона мало цікавить слідство і що для нього головне - керівники, які штовхнули її на розкрадання, слідчий увесь час витримував перед нею таку лінію і втлумачував їй, що єдина надія повернутися до доньки - це розповісти всю "правду" про начальство. "Правда" полягала у тому, що потрібно було підтвердити версію слідчого, що шляхом недоливу в кожну пляшку 3-5 куб. см продукції на підприємстві створювалися величезні надлишки горілчано-лікерних виробів, які потім розкрадалися. Хто підказав таку версію слідчому, важко собі уявити, але вона стала єдиною в арсеналі слідства.

Під диктовку слідчого Варька на допитах десятки разів підтвердила, що "в пляшки недоливали". Хто і як, вона не пояснювала, але "не доливали" і все тут. А згодом з'явився висновок експертизи, що в кожній з поданих на експертизу пляшок виявлено недолив продукції від 3-х до 5 см.

Слідчий пішов найпростішим шляхом: підрахувавши кількість пляшок продукції, виробленої заводом за 5 років, помножив на середній недолив, який становить 4 куб. см. Усе це вилилося у величезну суму близько 400 тисяч радянських рублів. Тут було від чого здригнутися.

Обвинувачувана, а серед них було 4 жінки і один чоловік - водій вантажівки, повністю відкидали обвинувачення в недоливі продукції як абсурдне й нереальне для здійснення. Горілка розливалася автоматично, і для того щоб автомати недоливали, потрібно було якось втручатися в автоматику, яку регулювали спеціалісти. Існував постійний лабораторний контроль кількості та якості продукції тощо. Крім того, як стверджували обвинувачувані, у них діяли такі норми списання, що їм зовсім не потрібно було йти на такий ризик, щоб за потреби вкрасти п'ять-десять пляшок горілки.