Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

Подібна ситуація складалася і з обслуговуванням пільгових та незаможних верств населення, двері для яких відкриті лише в районних ЮК. З тією різницею, що ніколи адвокати не зверталися до суду за стягненням вартості виконаної роботи. Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що весь цей час тягар надання правової допомоги збіднілим верствам населення лягав на юридичні консультації, які існували всупереч відсутності будь-якої політики держави щодо цього питання.

Ринок правових послуг вимагав регулювання з боку держави у вигляді закону, який створив би цивілізовані, сучасні, морально виважені та фінансово взаємовигідні правила у сфері цих незвичайних та непростих правовідносин між суб'єктами надання послуг та їхніми споживачами. Незвичайність згаданих правовідносин полягає у тому, що основна їх маса виникає і відбувається безпосередньо у сфері судочинства на всіх його стадіях.

Доступність правової допомоги гарантується наявністю мережі юридичних установ, здатної забезпечити населення країни доступною, всебічною та якісною юридичною допомогою. Природно, що термін "доступність" передбачає у тому числі і ціновий фактор.

В Україні, на жаль, не була панівною аксіома, що сильна адвокатура - це серйозний стабілізуючий фактор у суспільстві і державі. Реальна можливість громадянина звернутися до професійного адвоката і отримати правильне та вичерпне роз'яснення закону, а за необхідності і надійну кваліфіковану допомогу у відновленні порушених будь-ким, у тому числі і державою, прав є універсальним, випробуваним століттями інструментом стабілізації, без якого існування сучасного суспільства й істинно демократичної правової держави неможливе.

Правова держава, а Україна за визначенням ст. 1 Конституції України, є саме такою, зобов'язана гарантувати своїм громадянам право на доступну, якісну та дієву правову допомогу. Це можливо лише за таких умов:

а) налагодження системи підготовки достатньої кількості висококваліфікованих юристів;

б) створення сильної і незалежної, асоційованої на добровільних засадах та принципах повного самоврядування адвокатури;

в) реалізація забезпечення на законодавчому рівні, з одного боку, конституційного права кожної людини на своєчасну та якісну правову допомогу, з другого-заборона будь-яких спроб з боку службових осіб ставати на перешкоді чіткого виконання адвокатом чи іншою уповноваженою на те особою своїх обов'язків щодо надання правової допомоги.

Щодо налагодження якісної підготовки достатньої кількості юристів, то це турбота Міністерства науки та освіти.

Невідкладною ж вимогою сьогодення щодо повного вирішення проблеми повного забезпечення населення доступною, якісною та дієвою правовою допомогою є те, що організаційна модель адвокатури має бути узгодженою з менталітетом народу, його соціальними досягненнями та можливостями і водночас саме вона, адвокатура, мусить бути на крок попереду від свого суспільства, вказуючи і виборюючи йому шлях поваги і довіри до Конституції та законів України.

Вирішення питання про забезпечення населення доступною за ціною та безплатною правовою допомогою полягає у підтримці регіональних колегій адвокатів, що об'єднують районні юридичні консультації. Саме цю адвокатуру можна назвати статусною адвокатурою, тобто такою, на яку буде спиратися держава при вирішенні декларацій, закладених у ч. 1 ст. 59 КУ. Це питання більш ніж актуальне, нагальне.

Прийняттю Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передувала тривала дискусія навколо декількох проектів законів про адвокатуру та про доступну правову допомогу, кожен з яких пропонував власний шлях вирішення цієї проблеми, вважаючи його найбільш оптимальним. На жаль, кожен з них лише частково вирішував продекларовані завдання. Майже всі проекти містили положення, неприйнятні для створення нової моделі адвокатури. Насамперед йдеться про запрограмовану у разі прийняття Закону примусову належність адвоката до певного республіканського об'єднання. В одному випадку - до Всеукраїнської палати адвокатів (ВПА), а у другому -до Національної професійної палати адвокатів України (НППАУ).

На той час автори Науково-практичного коментаря до Закону України "Про адвокатуру" справедливо стверджували, що "... адвокатура об'єднує всіх осіб, які набули права займатися адвокатською діяльністю"' На цьому фоні загадковим виглядав висновок авторів про те, що: "... добровільність об'єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов'язується з обов'язковістю належності до неї тих, хто набув статусу адвоката". Остання фраза не тлумачила питання: автори констатують стан речей чи виступають за обов'язковість вступу до об'єднання.

Хибність цих положень, на наш погляд, полягала у тому, що, закладаючи в фундамент майбутньої адвокатури благородні засади "верховенства права та поваги до прав людини", автори відмовляли самим адвокатам у повазі до їхніх прав - добровільності вибору вступу до тієї чи іншої асоціації. З іншого боку, усі проекти підходили до організації адвокатури не знизу, а згори, тобто республіканського органу, під який і будуть формуватися майбутні місцеві асоціації.

За радянських часів саме така організація давала змогу тримати адвокатуру в досить жорстких рукавицях. А якщо до цього додати, що голова обласної колегії призначався за умов обов'язкового погодження кандидатури з обкомом КПРС, то слухняність адвокатури у принципових питаннях була беззаперечною. Адвокатура незалежної України не може базуватися на принципах примусової належності до будь-якого об'єднання. Це суперечило б принципу незалежності адвокатури і конституційним положенням про добровільність вступу та об'єднання громадян у будь-яку спілку чи асоціацію.

Тільки дуже приблизним уявленням про адвокатську роботу можна було пояснити рекомендації окремих авторів щодо комплектування адвокатського корпусу. Зокрема, пропонується стаж роботи у якості судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, юрисконсульта, помічника судді (!?), помічника прокурора (!?) ототожнювати зі стажем помічника адвоката, що надаватиме право претендувати на роль адвоката. Сюда ж зараховувалися і фахівці зі стажем викладачів юридичних дисциплін професійно-технічних, вищих та післядипломних закладів освіти, працівники науково-дослідних установ, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, якщо такі посади вимагали вищої юридичної освіти. Практично за цим проектом адвокат - це не професія, а нескладне ремесло, яке може здійснювати практично будь-який юрист. Автор виступає проти такого зневажливого та спрощеного підходу до адвокатської професії.

Щоб відчути різницю в культурному рівні між нашими парламентарями та їхніми колегами з ЄС, слід проаналізувати моделі набуття адвокатського звання в державах з незрівнянно давнішими традиціями в цих питаннях.

Прикладом для формування адвокатського корпусу може бути Франція, де діє одна з найстаріших у Європі адвокатур. Згідно з останніми поправками, чинними на території Франції і в її протекторатах з першого січня 1992 p., обов'язковими умовами для прийняття в адвокати є: наявність французького громадянства чи громадянства однієї з країн ЄС; вища освіта (магістр) лише того навчального закладу, який визнається Францією; складання адвокатських іспитів - двох письмових та одного усного; проходження річного теоретичного курсу з подальшим складанням іспиту у попередньому форматі. Після виконання всіх зазначених процедур претендент допускається до складання присяги. Але і це ще не все. Після складення присяги претендент на звання адвоката проходить стажування протягом двох років і лише після цього отримує свідоцтво адвоката з подальшою реєстрацією як член колегії адвокатів.

Щоб потрапити до рядів баристерів в Англії, за встановленими у XIX ст. правилами, крім вищої освіти вимагалось мати стаж практики не менше трьох років, а за відсутності вищої освіти - не менше п'яти років. І лише після 16 років практичної діяльності баристером кандидат міг набути звання "serjant of Iaw".

Автор завжди був і залишається стійким прихильником асоційованої адвокатури з метою її якісного і організаційного посилення і завжди виступав за втілення високих професійно-етичних вимог до адвокатів і такою ж відповідальністю останніх перед своїми колегами. Різко виступав (у тому числі і за радянських часів) проти засмічення адвокатури людьми, що скомпрометували себе в інших "конторах".