Розділ «32. Адвокат-захисник у суді»

На адресу Президії обласної колегії адвокатів судом було винесено окрему ухвалу з оцінкою неприпустимого поводження в суді адвоката М., внаслідок якого підсудний залишився фактично без захисту, для вжиття відповідних заходів.

І дійсно, адвокат, проігнорувавши заяву підсудного, який не визнавав себе винним, всупереч позиції підсудного, фактично визнав його винним у скоєнні усіх трьох вбивств, що інкримінувалися йому прокуратурою, і по суті залишив його без захисту. Він перебував під впливом жахливого злочину, в скоєнні якого підсудного звинувачувала прокуратура, особистість останнього була справді малоприємною, але це не виправдовує адвоката.

Адвокат-захисник беззастережно та сумлінно виконує свій професійний обов'язок - захищати, як того вимагає закон, незалежно від того, за яких обставин він опинився у ролі захисника обвинувачуваного чи підсудного у кримінальній справі - за своєю волею чи за призначенням.

Буває так, що підзахисний потрапляє під вплив співкамерників. Камерні консультанти - народ авторитетний. Серед них справді бувають дуже "просунуті" у правовому сенсі суб'єкти. У цих випадках, коли таке стало відомим адвокатові, необхідно набратися терпіння і спокійно, але чітко роз'яснити підзахисному, що він мусить вибрати когось одного - адвоката чи камерного радника. Але іноді трапляються випадки, коли захисникові не вдається відмовити підзахисного від хибної позиції, похитнути його довіру до співкамерника, що зумовлює відповідну осмислену поведінку. Це найнебезпечніший і найважчий випадок, з якого лише один вихід - залишити справу під будь-яким приводом.

Свого часу точилася досить гостра дискусія з приводу, чи повинен адвокат погоджуватися з підзахисним, коли той вважає за доцільне надати суду певні докази, які викликають сумнів у захисника щодо їх вірогідності. Були такі думки, що адвокат не повинен коритися волі підзахисного і за наведених умов вчиняти так, як він вважає за краще, чи взагалі відмежуватись від дій підзахисного.

Принципово іншу позицію в цьому питанні зайняв свого часу М. М. Полянський, який рішуче висловився на користь того, що "адвокат зобов'язаний надати суду всі ті доводи, що промовляють на користь вірогідності доказів, хоч би сам сумнівався в їхній вірогідності".

Шлях до виходу із запропонованої ситуації лежить насамперед через її оцінку з позицій дотримання законності. Чинні кримінально-процесуальні норми і Закон України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" - недвозначно вимагають від захисника використовувати всі зазначені в Законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного, що пом'якшують чи виключають їхню відповідальність. У світлі цієї вимоги адвокат просто позбавлений права, зважаючи на свої сумніви, відмовитися від будь-якої потенційної можливості відстояти інтереси підзахисного. Не можна, мабуть, визнати відмову від використання представлених обвинувачуваним доказів і морально виправданим вчинком тому, що сумнів зобов'язує адвоката до дії, а не до капітуляції.

Украй педантичною і скрутною для адвоката є ситуація, коли для полегшення позицій захисту необхідні показання свідка, проти виклику якого заперечує сам обвинувачуваний з особистих чи інших конфіденційних міркувань. Тут немає єдиного рецепту. Якщо обвинувачуваний недостатньо реально уявляє собі вагу майбутньої відповідальності або розраховує уникнути її без виклику цього свідка, адвокат повинен зуміти донести до свідомості підзахисного, якими наслідками загрожують такі дії підзахисного.

Авторові цих рядків якось довелось бути свідком події, яка запам'яталась на все життя. Це було під час служби в армії. Служба підходила до свого завершення - до демобілізації залишались лічені дні. Солдатський одяг - короткі зелені бушлати, солдатам дозволялось забирати додому. Через те, що ми з мамою жили дуже бідно (батько загинув на війні), то для мене бушлат був великим надбанням. 1 ось одного ранку четверо солдат (у тому числі і я) не знайшли своїх бушлатів. Почалось розслідування, яке виявило, що бушлати викрадені і продані нашим товаришем по взводу Глобочкіним.

Суд був показовим, як це практикувалося в ті часи, в будинку офіцерів м. Рівне у присутності вояків багатьох військових частин. Потерпілих з нашої роти виявилось четверо, і всі ми були викликані для дачі показань на суді. Усі ми були дуже розгнівані на свого товариша, який не посоромився обікрасти своїх однополчан.

Коли ж мене викликали для дачі показань, я занімів. Я стояв на сцені, а на мене дивились тисячі очей. Збоку на лаві підсудних сидів солдат Глобочкін. Де ділася моя злість на нього? Я розумів, що зараз дам показання, на підставі яких його засудять, і язик мій перестав мені підкорятись.

З цього ступору мене вивів сам Глобочкін, який став вигукувати на мою адресу погрози. Показання я дав, і Глобочкіна засудили.

З того 1951 року минуло багато часу. Тридцять років моя робота була пов'язана з судом, але щораз, допитуючи підсудного, я пригадував свою судову одіссею і ті почуття, які переживає людина, що вперше стоїть перед судом.