З виходом глобалізаційних процесів за рамки західної цивілізації конкуренція набула загального характеру, а її предметом стали різні ціннісні орієнтири і навіть моделі розвитку, що створило фундаментальний виклик для усіх. На поверхню виходить такий напрям гострої конкуренції, як боротьба між двома моделями розвитку глобального капіталізму – ліберально-демократичним капіталізмом традиційного Заходу і авторитарним капіталізмом, флагманами якого завжди виступали азійські “тигри” і “дракони”. Стрімкий прогрес країн Південно-Східної Азії, Південної Кореї вважали скоріше винятком, ніж правилом. Проте бурхливе зростання Китаю не дозволяє більше займатися ескапізмом.
З відкриттям ринків Китаю та Індії, республік колишнього СРСР та арабських країн пропозиція на ринку робочої сили зросла на 3 млрд, осіб, тобто практично подвоїлася, а це – безпрецедентне зростання, Ці країни стали органічною країною світової економіки, однак основою модернізації цих країн залишається індустріалізація. У 2001-2005 pp. темпи зростання промислового виробництва випереджали збільшення обсягу вироблених послуг у Китаї, Індії, Малайзії, Монголії, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Туреччині, Ірані, Пакистані, Бангладеш, Узбекистані і Туркменістані. В Сінгапурі, на Філіппінах, в Індонезії та Республіці Корея промислове зростання за темпами незначно поступалося динаміці третинної сфери. На відміну від нових індустріальних країн і країн, що розвиваються, таких, як Бразилія, Росія, Індія і, особливо, Китай, Україна поки що не змогла пробитися на широкий світовий ринок і зайняти на ньому власні на дійні ніші з постачання готової, а не сировинної промислової і сільськогосподарської продукції.
Так, на 1 січня 2007 р. внутрішня поточна дебіторська заборгованість становила 357,5 млрд, грн., кредиторська – 416,8 млрд, грн. В Україні, на відміну від західних держав, де помітна тенденція до зниження рівня національних заощаджень, валові заощадження становлять не менше 25% ВВП, чисті – 14-15% ВВП, що є великим, але ще не мобілізованим ресурсом розвитку. В Україні у структурі реальної економіки на споживчий сектор до 2014 р. припало 19,7%, інвестиційно-інноваційний – 18,2%, енергосировинний – 23,8%, інфраструктурний – 19,7%. Що стосується світової економіки, зокрема розвинутих країн, то в них на споживчий сектор припадає до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний – до 20%, енергосировинний – до 7%, сектор інфраструктури – до 30%. Відставання України обумовлено надто низькими частками споживчого сектора та сектора інфраструктури, надто великою часткою енергосировинного сектора; проте найбільші проблеми – в інвестиційно- інноваційному секторі. В Україні відсутній ефективний механізм конвертації заощаджень в інвестиції, тому актуальним залишається перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Якщо економіка залишиться сировинною (за підсумками 1 півріччя 2007 р. частка сировинної продукції в обсязі реалізованої продукції добувної та переробної промисловості склала 68,5%, а інвестиційної – лише 14%), то економічне зростання ніколи не зможе перетворитися на економічний прогрес. Проте в Україні є необхідні передумови не тільки для економічного зростання, але й для економічного і соціального процвітання. Насамперед це значні людські, технологічні, виробничі і природні ресурси: підприємливі та освічені люди нового покоління, виробничий і науково-технічний потенціал, що слугує стартовим майданчиком переходу до зростання, яке створює конкурентну основу економіки. Ключове завдання – перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку.
Навколо вступу України до НАТО ведуться гарячі дискусії:
• 1) Політика України відносно НАТО не відповідає інтересам України, що місце України в лоні країн СНД, перш за все з Росією: збалансовані і гармонічні відносини з Росією Україна розглядає як невід'ємну частину інтеграції до Європейського Союзу;
• 2) Європейська політика США направлена на послаблення монолітності Євросоюзу: вступ України в НАТО, за яке виступає Вашингтон, слугує не інтересам укріплення безпеки України, розширення воєнної присутності в Європі; після завершення холодної війни воєнний характер НАТО залишився таким, яким і був: пропагуючи стабілізацію в регіонах реальних (Балкани) і уявних (країни Балтії, Польща) конфліктів в Європі він слугує засобом забезпечення гегемонії США над Європою і запобігання створення власних потужностей Європейського Союзу в рамках загальної політики в сфері безпеки і Оборони (ОПБО);
• 3) Більшість визначних політиків вбачає місце України в Євросоюзі, так як Україна як єдина європейська держава у порівнянні з Росією і Молдовою може розглядатися як кандидат на членство в Євросоюзі;
• 4) Вступ України в НАТО більшість населення розглядає: а) як нову хвилю розширення НАТО на Схід; 6) як геостратегічну ініціативу США, направлену проти Росії.
Таким чином, до вступу України до НАТО слід відноситися діалектично: 1) якщо цей вступ буде на користь Україні, то такий вступ буде довгоочікуваний для України; 2) якщо вступ України до НАТО буде суперечити внутрішнім і зовнішнім інтересам України, то цей вступ буде одіозним (небажаним). Але ж давайте замислимося над тим, що в 2003 році у НАТО були прийняті 7 держав Центральної і Східної Європи – Болгарія, Румунія, Словакія, Словенія, Латвія, Литва і Естонія.
Місце і роль України в глобалізаційних процесах
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Плюси і мінуси вступу України до НАТО“ на сторінці 3. Приємного читання.
