У історії політологічної думки склались неоднозначні оцінки смислу та суспільної ціннісної ролі політичної культури. Так, Платон у діалозі „Протагор" зауважував, що навчитись політичній мудрості, мистецтву державного управління, тобто засвоїти політичну культуру здійснення влади народові неможливо, бо це вища сфера ідеального, яка є недоступною для демосу (народу) і це не дивно, бо всю політику Платон визначав як „царське мистецтво", а демократію вважав спотвореною формою врядування. У Платона навіть тиранія могла відповідати культурі, бо могла базуватись на суспільній згоді та законах.
Ж.-Ж. Руссо, напроти, виступав за залучення народу до здобутків політичної культури, адже народ на своїх зборах (основна форма народовладдя) приймав принципові владні рішення, на зміст яких проектувався відповідний високий чи низький рівень культури народу. Мислитель зважав на притаманний народові "інстинкт" відрізнення доброго, справжнього від спотвореного у політиці.
Г. Спенсер вважав, у свою чергу, що політична культура народу має неперевершене значення і невиправдана провина політичного керівника — не зважати на дійсний рівень політичної культури мас. У далекій історії, коли народ Афін замість мудреця Солона обрав своїм керманичем диктатора Пізістрата, тоді й проявився розрив між рівнями політичної культури вождів і мас.
М. Вебер виокремлював у політичній культурі серед інших складових ще і морально-емоційний чинник, а політична етика у нього виступає важливішим елементом політичної культури. У першій він спеціально виділяв моральну відповідальність за прийняті рішення та вміння передбачити наслідки своїх дій. Вкажемо, що і раніше політичні мислителі (Ш.-Л. Монтеск'є) звертались до такої складової політичного життя як політичні почуття, які входять до оціночної складової культури.
Сучасні американські політичні дослідники виділяють у структурі політичної культури нові елементи — індивідуальні позиції та орієнтири у політичному житті (Г. Алмонд), або кодекс політичної поведінки людини (Д.Пол).
Водночас теперішні політологи Німеччини, піддаючи критиці досягнення вчених США, вказували, що при дослідженні змісту сучасної політичної культури слід зосередитись на нормативних елементах політичної культури - це належне розуміння демократії, достатній рівень політичної свідомості, активності, демократизації суспільства (П. Рейхель). Натомість К. Рохе виділяє у політичній культурі політичний спосіб життя та політичний образ світу.
Польські політологи звернули увагу на функціональні аспекти політичної культури, на участь громадян (шляхти) в політичному житті через діяльність політичних інститутів, систему політичного та судового права (Й. Семеньский).
Характерним виразом шляхетської політичної культури стали: шляхетська демократія та пов'язані з нею цінності— свобода і політична рівність, вільна участь у роботі парламентських інституцій та свобода політичної критики.
У другій половині XX століття вчені акцентують увагу на діалозі різних культур, особливо культур різних цивілізацій та закритих і "вільних" суспільств.
У сучасній політичній науці концептуальне осмислення політичної культури, як різновиду загальної духовної культури, розпочалось з середини 50-х років XX століття, завдячуючи роботам американських політологів—теоретиків політичної культури і продовжується в роботах західних політологів Г. Алмонда, С. Верби, Л.Пая, Дж. Пауелла та інших дослідників. У працях цих авторів ставилось питання про необхідність вивчення специфічної області суспільних явищ, що належать одночасно до сфери політики і сфери культури — політичної культури різних соціальних суб'єктів.
Частково проблема політичної культури піднімалась у працях науковців колишнього СРСР. Робилось це в основному в завуальованій формі, як-то через критику „буржуазних" політичних концепцій, через створення власних підходів (в рамках марксистської методології) до специфічних духовних елемента політичного життя. У роботах Ф. Бурлацького, В. Кейзерова робилась спроба визначити предметну область дослідження, дати основні методологічні орієнтири вивчення прояву культури у політиці, виявити зміст поняття „політична культура", знайти соціальні функції цього явища, фактори його формування. Однак навіть політологічні словники за часів СРСР не включали політичну культуру у свій зміст.
Проблеми політичної культури українського суспільства у специфічний період XVI - XVII століття ґрунтовно досліджувались П.М. Сасом. Він відзначає певну циклічність української політичної культури, визначає її як „спрямовані у світ політики психологічні орієнтації, ментальності, ціннісні установки та самосвідомості членів суспільства".
Таким чином, в історії осмислення феномену політичної культури впродовж останніх десятиріч склались такі підходи:
]. Традиційний підхід, запропонований американськими вченими, який пов'язаний з першими дослідженнями політичної культури, що обмежували об'єкт дослідження (культури) виключно суб'єктивними компонентами — сукупністю політичних установок, оцінок, стереотипів мислення, усвідомлень належних людині чи групі стосовно певної політичної системи.
• 2. Більш широкий підхід пропонував включати до змісту політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості, стандарти, схеми політичної поведінки людей, а культура ставала фактором діяльності та політичної залученості пересічних громадян до питань влади.
• 3. Існує і третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб'єктивно-об'єктивний феномен, що додає до структури культури, у якій є елементи політичної свідомості і політичної поведінки (суб'єктивні елементи), ще характер та способи реального функціонування політичних інститутів і політичної системи в цілому, тим самим ви водячи політичну культуру у сферу об'єктивних феноменів політичного життя.
• 4. Суб'єктивно - психологічний підхід, який акцентував увагу дослідників на аналіз індивідуальних психологічних орієнтацій суб'єктів - носіїв політичної культури, що спрямовані саме на політичне у різнобічній діяльності та поведінці видатних особистостей;
• 5. Ототожнення політичної культури з ідеологіями та іншими формами політичної свідомості, в результаті чого ігнорувалась незмінна складова духовної культури людства в галузі політики — політичні ідеали, цінності та традиції врядування загальних справ у державі. Культура втрачала у своєму змісті усталені соціоморальні цінності, норми, ідеали.
З огляду на вищезазначене зробимо висновок, що політична культура має декілька різновидів - культура влади, культура пересічного громадянина, культура політичної еліти, культура керівника тощо.
Політична культура має суттєві нерозривні зв'язки з політикою, бо вона постійно впливає на характер і способи здійснення політики.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 3.12. Політична культура громадян в демократичній державі“ на сторінці 2. Приємного читання.
