Розділ. 19. Розподіл доходів серед населення

Отож, ключова концептуальна проблема державного перерозподілу доходів населення полягає у необхідності розв'язання суперечності між економічною ефективністю та соціальною рівністю, або справедливістю.

Звичайно, у свідомості більшості людей рівність асоціюється зі справедливістю, а тому більше спокушує їх. Згадаймо історію: саме проголошення гасел "свободи, рівності та братерства" забезпечувало масове піднесення політичної боротьби, її переростання у революції, що закінчувалися зміною правлячих режимів і загибеллю монархій. Бідні завжди схильні звинувачувати у своїх бідах багатих. Це загальновідомий факт суспільного життя. Уже про ненависть бідного народу до знахабнілих можновладців (чиновників, олігархів), які відверто демонструють рівень своєї розкоші й розбещеності владою, ми тут навіть не говоримо. Цю пухлину однозначно потрібно видаляти.

Але потрібно пам'ятати, що необхідною умовою забезпечення стійкого загального добробуту є підвищення ефективності виробництва, тобто виробництво якомога більшої кількості добротної продукції за рахунок підвищення продуктивності праці та жорсткої економії завжди обмежених ресурсів. Цю умову реалізує саме ринкова система, яка створює потужні стимули для участі людей в господарському житті суспільства. На цій підставі класик А. Сміт дав нам мудру пораду: "Економіка не повинна бути справедливою, економіка повинна бути ефективною і через ефективність творити справедливість".

Отже, усвідомлюючи взаємовиключність цих понять і практичну несумісність ефективної економіки та рівності усіх людей у доходах, суспільство має визначитися:

по-перше, щодо соціальної рівності. Яка рівність є справедливою: рівність у доходах чи рівність у можливостях їх заробляння?

по-друге, що ліпше: більший пиріг, але розділений на нерівні шматки (тобто ефективна економіка, але з різними доходами людей); чи всім порівну, але від меншого пирога (тобто рівність доходів, але з неефективною економікою, якій загрожує у перспективі занепад)?

Тепер прислухаємося до думки щодо цього економістів-теоретиків.

І тут маємо згадати, у першу чергу, В. Парето, який прославився оригінальною думкою щодо розуміння суспільного добробуту. Він вважав, що суспільство досягає оптимального рівня добробуту лише за такого стану економіки, коли вже неможливо підвищити чий би то не був добробут, не зашкодивши при цьому будь-кому іншому. За такого стану економіка стає ефективною. Простою мовою кажучи, не може суспільство бути благополучним, якщо хтось збагачується, а інші в цей час стають біднішими.

Тут маємо зауважити таке. Статистика дає лише узагальнену характеристику добробуту населення, тоді як кожен із нас сприймає навколишній світ суб'єктивно. Тому Парето у своїй теорії виходив із таких передумов: 1) ніхто, крім самої людини, не може оцінити повною мірою її особистий добробут; 2) добробути різних людей непорівнянні між собою через різні суб'єктивні оцінки корисностей; 3) суспільний добробут складається із добробуту кожної людини. Отже, визначити критерії справедливого розподілу доходів можна лише на рівні суспільства, а не окремих осіб, тобто через політичні процедури волевиявлення громадян.

Сьогодні навряд чи знайдеться економіст, котрий узагалі заперечуватиме необхідність державного регулювання розподілу доходів, аби тільки не зашкодити ринковому саморегулюванню економіки. Проте думки вчених розходяться, коли мова заходить про масштаби і способи перерозподілу доходів державою. Прихильники активного втручання держави у сферу розподілу людських доходів запевняють, що значне вирівнювання доходів призводить до максимізації загальної корисності доходів усіх верств населення, тобто сприяє зростанню ринкового попиту за рахунок тих, кого матеріально підтримує держава. Критики ж, у свою чергу, їм цілком справедливо дорікають тим, що економіка потребує стимулів не лише у формі споживчого попиту, але й у вигляді диференційованих факторних доходів виробників національного продукту. А ще, кажуть вони, запровадження численних програм соціальної підтримки тягне за собою ріст адміністративних витрат на їх обслуговування, а відтак, далеко не всі зібрані державою кошти дістаються нужденним. Тому будь-який перерозподіл доходів тільки заради максимізації загальної корисності в даний час неминуче призведе до скорочення виробництва і доходів в майбутньому.

І, нарешті, як показує світова практика, самі механізми державного регулювання доходів у суспільстві є наразі недосконалими. Наприклад, ефект прогресивної дії прямих податків послаблюється регресивним ефектом від непрямих податків. Справа в тім, що непрямі податки, як і всі субсидії, включаються в ціни на товари й послуги і, таким чином, вони підрізають реальні доходи людей. То ж виходить, що всі покупці споживчих товарів, серед них навіть і малозабезпечені сім'ї, фінансують зі своєї кишені виплату соціальних трансфертів, тобто держава повертає цим сім'ям те, що у них же взяла.

Як бачимо, державне регулювання доходів — це доволі тонкий інструмент регулювання економіки, який потребує дуже обережного і гнучкого застосування. Суперечність між ефективністю виробництва та соціальною справедливою на практиці вирішується шляхом пошуку таких форм і способів перерозподілу доходів, які б, з одного боку, мінімізували негативний вплив перерозподільних процесів на ефективність, а з другого, — максимізували позитивний ефект у формі скорочення бідності. Однак тут, що стосується вибору типу соціальної політики, вирішальне слово за політиками. І оскільки політикам і партіям періодично доводиться виборювати голоси виборців, даруючи їм обіцянки, то немає жодної гарантії того, що цей вибір буде оптимальним.

Певна річ, у кожній країні ця суперечність розв'язується по-своєму, в залежності від рівня економічного і культурного розвитку, від правлячої політичної сили та її ідеології. Там, де правлять ліворадикальні політичні режими, перевага в економічній політиці держави віддається принципу соціальної справедливості. А там, де при владі праві політичні сили, ідеологія яких спирається на ліберально-ринкову доктрину, перевага за принципом економічної ефективності. Що ж до позиції більшості науковців, то, мабуть, варто тут привести крилатий вислів відомого економіста Дж. Міда : "Моє серце належить лівим, а розум — правим".