Розділ. 19. Розподіл доходів серед населення

Індекс Джині — це статистичний показник, що характеризує ступінь розшарування суспільства за доходами. Цей коефіцієнт розраховується як відношення площі сегмента, окресленої кривою Лоренца та бісектрисою ("зона нерівності"), до всієї площі трикутника ABC ("зона рівності").

Значення індексу Джині можуть коливатися від 0 (абсолютної рівності: бісектриса і крива злиті, розриву між ними немає) до 1 (абсолютної нерівності: крива "розпласталася" на катетах АС і ВС, розрив максимальний). Отже, що більше індекс Джині наближається до 1, то більшою стає нерівність у доходах, і навпаки.

У 2009 р. індекс Джині становив: у Швеції — 0,25; Німеччині — 0,28; Угорщині — 0,30; Польщі — 0,35; Великобританії і Латвії — 0,36; Росії — 0,38; США — 0,41; Китаї — 0,42; Нігерії — 0,43; Бразилії — 0,55. В Україні на той час він складав 0,28. Складається враження, ніби нерівність у доходах українців трохи поступається шведам, але ні скільки не гірша від німців.

За децильним коефіцієнтом, розрахованим на основі офіційних даних, розрив у доходах 10% найбагатших і 10% найбідніших сімей в Україні не перевищує 6 разів. Якщо вірити цим даним, то Україна виглядає навіть краще за Швецію, відому своєю щедрою системою соціального захисту.

Таке хибне уявлення про стан розподілу доходів в Україні створює наша офіційна статистика. Це тому, що вона не спроможна "уловити" величезні масштаби розподілу тіньових доходів (виплати зарплати "у конвертах", ухиляння від сплати податків, корупційні доходи чиновників тощо). За розрахунками фахівців, різниця в доходах найбільш багатих і незаможних верств населення в Україні сягає понад 40 разів! Так само за індексом Джині, кажуть учені, Україна виглядає гірше за Китай, але дещо ліпше за Нігерію.

Варто також зауважити, що індекс Джині сам по собі грішить неточністю, адже він розраховується лише за грошовими доходами і до того ж офіційно заявленими. Але люди часто отримують доходи і в негрошовій формі (продукти від особистого підсобного господарства, безплатне харчування за місцем роботи, різні пільги тощо). Через це аналітики намагаються розраховувати індекс Джині не тільки за доходами, а й за усіма наявними статками (багатством) сімей. Ступінь майнового розшарування суспільства, звичайно, є більшим, аніж за доходами. Проте тут постає нова проблема: як забезпечити справедливість ринкової оцінки майна (багатства) усіх громадян, особливо в країнах, де повноцінний ринок ще не сформувався?

Цінність кривої Лоренца та індексу Джині як інструментів аналізу нерівності доходів у суспільстві полягає ще й у тому, що завдяки їм можна оцінити ефективність соціальної політики уряду. Це дуже важливо, бо коли соціально-економічна нерівність людей в країні (за доходами та активами) стає надмірною і призводить до розколу суспільства на два полюси (купку багатіїв і більшість населення, що потерпає від злигоднів і безправ'я), то, як наслідок, виникає загроза соціального вибуху (страйків, революції.

В країнах розвиненої демократії, як показали дослідження динаміки доходів населення за кілька останніх десятиліть, проведені Нобелівським лауреатом С Кузнецем, нерівність сімей у доходах має тенденцію до скорочення. Це є ознакою того, що тамтешня держава успішно проводить політику перерозподілу доходів в інтересах всього суспільства, позаяк несе реальну відповідальність перед ним.

19.4. Соціальна політика держави. Соціальні гарантії

Легкові автомобілі вже перестали сприйматися нами як предмети розкоші, бо стали звичним засобом життя. Сучасні їх моделі відзначаються не лише підвищеною комфортністю, а і здатністю розвивати величезну швидкість. Проте навряд чи хтось ризикне скористатися максимальною їхньою швидкістю. І це не тільки через брак ідеальних і прямих доріг, а ще й тому, що потрібно рахуватися із інтенсивністю дорожнього руху, можливою появою попереду форс-мажорних подій, природною обмеженістю людської реакції тощо.

Саме так і ринкова економіка як саморегулююча система економічних зв'язків працює на користь суспільства. Вона приводить в дію потужні стимули до підприємницької активності, до збагачення підприємливих людей, спрямовуючи водночас силами конкуренції їхню ініціативу на максимальне задоволення різноманітних суспільних потреб. У цьому плані ринок і виховує людей, і створює матеріальну основу для зростання добробуту всіх.

Але суспільство не може цілком покладатися на ринок. І дійсно, сам по собі ринок не може гарантувати високі доходи усім членам суспільства, включаючи інвалідів, важко хворих, пенсіонерів та інших. Більше того, він не гарантує цього навіть усім працездатним людям, тобто й половині суспільства. Ринок як конкурентна система містить багато ризиків, зокрема таких як втрата роботи, отримання збитків чи банкрутство власного бізнесу. В ринковій економіці ніхто не може бути певен у довготривалій стабільності своїх доходів.

Між тим, живучи в сучасному цивілізованому суспільстві, кожна людина як особистість повинна мати і таки має право на соціальний мінімум (мінімальну заробітну платню і пенсію, загальнодоступну шкільну освіту тощо). Допомагати нужденним — це не тільки справа поодиноких благодійників, але й обов'язок сучасної держави як суспільного органу. Цю місію держава реалізує через соціальну політику.

Соціальна політика держави — це система цілей і засобів по регулюванню соціально-економічних умов життя суспільства, забезпеченню добробуту усіх його членів.

Соціальна політика держави не зводиться лише до надання матеріальної підтримки нужденним людям, як це часом здається на перший погляд. Вона значно ширша за своїм змістом і включає два головних напрямки (рис. 19.4).

Рис. 19.4. Головні напрямки соціальної політики держави

Щодо працездатної частини громадян держава створює сприятливі умови та стимули для їх ділової активності (у бізнесі та праці), аби вони могли заробляти якомога більші доходи, звісно, дотримуючись чинного законодавства. Задля цього, судячи зі світової практики, держава застосовує такі заходи:

• дерегуляція бізнесу, тобто звільнення його від бюрократичних перешкод, надання суб'єктам господарювання свободи дій, але в рамках закону і сурової відповідальності;

• заохочення малого бізнесу (надання кредитів, податкових пільг, технічної та іншої допомоги);

• підтримування високого рівня зайнятості в країні (створення нових робочих місць, сприяння професійному навчанню, перекваліфікації і працевлаштуванню, переселенню в райони дефіциту трудових ресурсів);