Розділ. 19. Розподіл доходів серед населення

- страхування на випадок безробіття;

- страхування від нещасного випадку та професійного захворювання на виробництві;

- страхування з тимчасової втрати працездатності.

Відповідні фонди державного соціального страхування формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями (власниками підприємств або уповноваженими ними органами управління), громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел.

Окрім загальнообов'язкового державного соціального страхування, широкого поширення набуває добровільне соціальне страхування через недержавні страхові фонди і компанії. Останні, отримавши ліцензію від держави, здійснюють страхування життя (на випадок смерті чи інвалідності годувальника сім'ї), страхування на випадок втрати працездатності, нещасних випадків поза виробництвом та інших захворювань. Недержавні страхові фонди формуються за рахунок добровільних внесків громадян та їхніх роботодавців. В економічно заможних країнах добровільне індивідуальне страхування найбільшого поширення набуло в галузі страхової медицини. Сплачуючи регулярні страхові внески, у разі виникнення будь-якого (!) захворювання людина отримує гарантовану кваліфіковану медичну допомогу. Звісно, це вселяє спокій у людину і мобілізує її ділову (економічну) активність. Очевидна вигода від цього як для суспільства, так і для економіки.

Обов'язковий мінімум оплати праці — одна із соціальних гарантій держави, яка захищає інтереси найманих працівників незалежно від місця їх працевлаштування, передбачаючи оплату їхньої праці на рівні, не нижче вартості прожиткового мінімуму.

Цим заходом держава захищає інтереси насамперед працівників низької кваліфікації, але виграють від цього і всі інші працівники. Адже у такому випадку задля збереження кадрів під тиском економічної конкуренції роботодавці змушені переглянути у бік збільшення всю систему оплати праці на підприємстві.

Індексація доходів — це заходи, які держава спрямовує на компенсацію (в певній мірі) втрати доходів населення унаслідок зростання вартості життя.

Цю форму соціального захисту держава застосовує за умов стійко галопуючої інфляції зазвичай щодо тих громадян, які отримують фіксовані доходи (працівників бюджетної сфери та всі тих, хто отримує від держави трансфертні соціальні виплати). Оцінка змін вартості життя здійснюється за допомогою індексу споживчих цін і тарифів, тобто на основі розрахунків вартості споживчого кошика. Оскільки споживчі кошики, що відображають обсяг і структуру сімейних витрат, різняться для сімей з різними доходами, постільки дуже важливо знати, який саме кошик — мінімальний чи середній — уряд закладає в механізм проведення індексації.

Важливо також розуміти, що вся система соціального захисту населення має спрямовуватися на підтримку реальних, а не номінальних (грошових) доходів, тобто її сенс у підтримуванні реального добробуту сімей. Відтак вона має компенсувати втрату не тільки отримуваних грошових доходів, але й натуральних виплат і пільг. Тому під соціальною захищеністю розуміється характер та рівень обов'язків суспільства щодо людини та будь-якої соціальної групи, або, іншими словами, ступінь реальності їхніх прав та свобод.

Ще раз наголосимо, що система соціального захисту повинна одночасно підтримувати реальний рівень життя населення і створювати стимули для підвищення ділової активності всіх суб'єктів ринкової економіки. Тому, надаючи матеріальну допомогу окремим категоріям людей, суспільство має керуватися не лише гуманними міркуваннями, але й враховувати людську психологію. Так, людям з обмеженими фізичними можливостями (наприклад, для сліпих, глухонімих та інших інвалідів) доцільно також створювати сприятливі умови для їх посильної праці у суспільному секторі, аби вони, заробляючи доходи, відчували себе учасниками повноцінного життя. Так само і щодо безробітних: обов'язковий мінімум оплати праці має бути вищим за вартість прожиткового мінімуму із таким розрахунком, аби стимулювати їх до якнайшвидшого працевлаштування.

Кожна країна формує власну систему соціального захисту населення. Цей процес залежить від багатьох факторів, основними з яких є: специфіка соціально-економічного устрою країни; рівень економічного і культурного розвитку; історичні традиції; характер політичної влади.

Першими у світі започаткували систему соціальних компенсацій Німеччина в 1883 р. та Англія в 1911 р. їх почин підхопили США, але лише в 1935 році під тиском наслідків Великої депресії. Сьогодні найбільший соціальний захист своїм громадянам пропонують скандинавські країни: Швеція, Норвегія, Фінляндія. Загалом в економічно розвинених країнах через систему соціального захисту населення отримує більше половини сукупного доходу.

В Україні система соціального захисту наразі є вкрай деформованою і неефективною. Наша держава декларує у Конституції чимало соціальних гарантій, але реально жодну з них не забезпечує у повному обсязі і належним чином. Витрати на освіту й охорону здоров'я значною мірою вже перекладені на самих громадян, попри те, що рівень оплати праці у нас є одним із найнижчих у Європі. Роздута система пільг позбавлена адресності, а тому в 2013 р. 10% найбідніших сімей отримували від держави лишень 2% від усіх наявних пільг, тоді як 10% найбагатших — 22% пільг. Тож, держава перерозподіляє доходи не на користь бідним, як це годиться, а багатим. До того ж, уся система перерозподілу доходів перетворилася на джерело тотальної корупції і казнокрадства.

19.5. Дилема державного регулювання доходів: ефективність чи справедливість?

Регулювання розподілу доходів у сучасному суспільстві вважається одним із першочергових завдань держави. Держава покликана пом'якшити нерівність у доходах людей, аби не допустити надмірного соціального розшарування і напруги в суспільних відносинах.

Окрім іншого, нерівність людей у доходах ще й негативно позначається на економіці. На цю обставину одним із перших звернув увагу англієць А. Пігу, який наприкінці 1920-х рр. заклав основи теорії "держави загального добробуту". Оскільки ставлення людей до отримуваних доходів, як і до будь-яких життєвих благ, підпорядковується дії фундаментального закону спадної граничної корисності, постільки важливого значення набуває державний перерозподіл доходів від багатих до бідних. Пігу це пояснював тим, що завдяки такому перерозподілу корисність для бідних зростає швидше, аніж вона зменшується для багатих, а відтак, досягається ефект зростання загального добробуту.

Великий позитив в ідеї державного вирівнювання доходів населення побачив і Кейнс. На його думку, через дуже нерівномірний ринковий розподіл доходів деформується ринковий попит: останній перемикається усе більше на споживчі товари. Від цього ринок "перекошується": тоді як галузі, що виробляють товари короткотривалого використання, задихаються під натиском ажіотажного попиту, інші галузі, що спеціалізуються на товарах тривалого користування, ледь існують через відсутність попиту взагалі. Спотворення попиту стає фактором стримування економічного росту країни.

То ж державне регулювання розподілу доходів є тепер основним каналом перерозподілу доходів. Воно здійснюється головним чином через оподаткування та системи соціального захисту населення.

Між тим, практика державного втручання у сферу розподілу доходів виявила і чималі нові проблеми. З'ясувалося, що у тих країнах, де держава надто активно заходилася перерозподіляти і вирівнювати суспільні доходи, помітно стала знижуватися ефективність виробництва, оскільки збільшувані податки підривають інтерес заможних людей до господарської діяльності, до інвестицій, і водночас щедра матеріальна підтримка від держави послабила інтерес бідних і безробітних до пошуку роботи, інтенсивної праці, перепідготовки та підвищення професійного рівня. Цей негативний досвід надмірного державного перерозподілу доходів від заможних до бідних пізнали на собі не тільки колишні соціалістичні країни, але й теперішні країни Європейського Союзу (зокрема Швеція, Нідерланди, Велика Британія та інші).