Розділ. 18. Кредитно-банківська система

Існує два види інвестиційних фондів:

1) закриті — обмежують свої активи (вкладення) і не беруть на себе зобов'язання по викупу своїх акцій;

2) відкриті — не обмежують свої активи і зобов'язуються викуповувати свої акції будь-коли і за ринковою ціною. Найбільш поширені у США, де носять назву "взаємних фондів".

Ініціаторами створення інвестиційних фондів є, зазвичай, комерційні банки та компанії з управління активами, які мають ліцензію від державного органу, уповноваженого здійснювати контроль за випуском і обігом цінних паперів.

Як бачимо, спеціалізовані кредитно-фінансові інституції своєю діяльністю доповнюють економічну місію комерційних банків, беручи на себе фінансування тих сфер, які невигідні або занадто ризиковані для банків. Присутність же сьогодні на грошово-кредитному ринку розвинених країн великої кількості банківських і небанківських фінансових посередників є ознакою, по-перше, досягнутого високого рівня економічного розвитку країни та доходів населення; по-друге, наявності потужних фінансових "насосів і резервуарів" для забезпечення зростання економіки, реалізації бізнес-проектів та широкого впровадження в життя досягнень науково-технічного прогресу.

18.2. Банківська система. Функції та операції банків

Усі банки країни складають єдину банківську систему. У цьому лаконічному визначенні, звичайно, присутній елемент певної умовності, якщо взяти до уваги ту обставину, що важливу роль на грошово-кредитному ринку відіграють не лише комерційні банки, а й численні небанківські фінансові інституції. Але йдеться про те, що в сучасних умовах якраз діяльність комерційних банків є об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку держави, тобто сама банківська система активно і систематично використовується державою як засіб цілеспрямованого впливу на господарське життя країни, підприємницьку активність, загальноекономічну кон'юнктуру тощо.

Як показує світова історія, банківська система буває двох типів: 1) однорівнева та 2) дворівнева.

Однорівнева банківська система існує тоді, коли в країні відсутній центральний банк або коли всі банки функціонують як центральні. Така банківська система є вільно регульованою, тобто поведінка комерційних банків регулюється лише ринком. Даний тип банківської системи нехарактерний для сучасної розвиненої економіки.

Дворівнева банківська система припускає наявність єдиного центрального банку, який функціонує як "банк для банків", тобто зі свого боку регулює і контролює діяльність комерційних банків. Така централізація банківської системи, певна річ, частково обмежує свободу підприємництва, але не підриває її, вона лише підпорядковує банківський бізнес більш жорстким "правилам гри" заради забезпечення довготривалої стабільності грошово-кредитної сфери та створення сприятливих передумов для економічного зростання.

Центральний банк — це банк, що стоїть на чолі банківської системи країни, наділений монопольним правом емісії кредитних грошей (банкнот) та здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.

У той період, коли банківська справа ще тільки зароджувалася, поряд із комерційною (депозитно-кредитною) діяльністю банки займалися також емісією банкнот. Емісія банкнот слугувала їм джерелом мобілізації капіталу, оскільки заставлені комерційні векселі (взяті банками на облік) зрештою викуповувалися боржниками. Однак з часом емісійна діяльність зосередилася і закріпилася за якимось одним або декількома великими комерційними банками, які мали репутацію найбільш надійних. Так зрештою в країнах з ринковою економікою виникли єдині емісійні або центральні банки, яким діловою спільнотою дозволялося випускати банкноти як загальновизнаний засіб обігу й платежу.

Це еволюційний, або класичний, шлях становлення центральних банків. Його пройшов, зокрема, Англійський банк, який ще у 1694 р. прославився як один із найперших у світі акціонерних банків, а проте, емісійним центром своєї країни він став лише у 1844 р. Такою тривалою була історія формування більшості центральних банків Західної Європи. Згодом ці банки були націоналізовані через викуп державою і стали державною власністю. У США функції центрального банку в 1913 р. покладені на Федеральну резервну систему (ФРС), яка об'єднує 12 федеральних резервних банків, розташованих в основних регіонах країни. Емісія доларів здійснюється від імені всієї ФРС. При цьому федеральні банки організовані у формі акціонерних корпорацій, де головними акціонерами є провідні комерційні банки.

У деяких країнах центральні банки відразу створювалися державою (Німеччина, Росія). В Російській імперії Державний банк засновано у 1860 р. В незалежній Україні головний банк держави під назвою Національного Банку України (НБУ) створено в 1991 р. В центральних банках Швейцарії, Бельгії та Японії держава обмежується лише часткою свого капіталу.

Утім, незалежно від форми власності центральні банки, як правило, законодавчо наділені повною юридичною та економічною самостійністю (автономією). Це означає, що вони не підпорядковані уряду країни і здійснюють грошово-кредитну політику самостійно, виходячи із потреб національної економіки. Разом з тим, їх незалежність є відносною, адже Центральний банк є одним із знарядь економічної політики держави і задля її успішної реалізації повинен тісно взаємодіяти з урядом, узгоджувати свої наміри з його планами у фінансовій сфері. Економічна самостійність Центрального банку означає, що він є самоокупною організацією, тобто свої витрати покриває за рахунок власних доходів.

Традиційно Центральний банк виконує такі основні функції:

- здійснює емісію готівкових грошей (банкнот) та організовує їхній обіг ("емісійний центр країни");

- проводить політику регулювання грошово-кредитної системи та грошового обігу;

- зберігає обов'язкові резерви комерційних банків та здійснює їх рефінансування як кредитор останньої інстанції ("банк банків");

- накопичує і зберігає золотовалютний резерв держави, здійснює операції з ним;