Чільне місце в українській народній творчості займають балади, зокрема балади сімейно-побутової тематики. У баладах головна увага зосереджена на особистій долі персонажів і тільки крізь неї проглядаються ширші питання: соціальні, життєво-філософські, традиційно-звичаєві та інші, що перебувають у причинно-наслідкових зв'язках між собою. Переважно завдяки цим зв'язкам баладні малюнки набувають усе загального звучання. Балади стверджують духовну велич народу передусім у морально-етичному плані, у прагненні до утвердження ідеалу позитивних людських взаємин, пробудження людського сумління, формування високих почуттів, благородних сімейних стосунків. І в цьому плані балади, як і вся народна творчість, несуть духовний потенціал повчань. Цю особливість фольклору високо поціновував російський письменник О.М. Горький: "Я не знаю мистецтва, позбавленого дидактики, і не думаю, що дидактизм здатний знижувати силу впливу мистецтва на зображення, на розум і волю читача".
Балади, оповідаючи про складні пристрасті, дії людей у надзвичайних ситуаціях, учать стримувати себе, усвідомлювати можливість непередбачуваних сумних наслідків. Вони застерігають щодо вчинків, які несуть кривду, зло, нещастя, неминучість покарань за вчинене зло. З іншого боку, через трагічні чи драматичні сторони життя балади утверджують ідеали прекрасного у сфері сімейних і взагалі людських стосунків, підносять особистість, гідність людини, пропагують здорову народну мораль. Саме в цьому вбачається оптимізм, стверджувальна сила баладної творчості, її духовна сила. Влучно сказав про цю чудодійну властивість народної поезії Т.Г. Шевченко у вірші "І знов мені не привезла..."
...Та Україну згадаю, Та пісеньку заспіваю. Люде скажуть, люде зрадять, А вона мене порадить,
І порадить, і розважить, і правдоньку мені скаже.
Якщо казки адресуються в основному маленьким діткам, то балади виступають своєрідною школою життя молодих людей, які закохуються, одружуються, стають дієвими особистостями у формуванні родини.
Серед 10 заповідей Божих є така: "Не перелюбствуй". У народі перелюб, подружня зрада завжди піддавалися презирству, осуду. Балада "Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка" якраз і змальовує картину подружньої зради і прокляття людей за цей вчинок:
— Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка,
Та й поїдем на Вкраїну, де весело жити.
• Ой боюся, Катре, щоб нас не спіймали, Та щоб наших білих ручок назад не зв'язали.
• Ой не бійся, Петре, нікому ловити, Бо я свого чоловіка вислала косити. Косе Семен, косе, на шлях поглядає:
• Чужі люди обід несуть, моєї немає. Кинув Семен косу та й пішов до хати. Питається малих діток: "А де ваша мати?"
• Пішла наша мати у ліс по калину, Забожилась, поклялася, що "я вам не мати".
• Ой пошли ж ти, Боже, сніги та морози,
Та заморозь ту Катерину в степу при дорозі.
Звичаї українського народу
В енциклопедії народної педагогіки почесне місце займають звичаї українського народу. Звичай — це соціально успадкована форма регуляції певної діяльності, що відтворюється в конкретній етнічній чи соціальній групі. Термін "звичай" не варто ототожнювати з термінами "традиція" й "обряд" ("ритуал"). Обряд є лише різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин.
Кожен народ, кожна етнічна чи соціальна група має свої звичаї, що складалися протягом тисячоліть. Звичаї народу — це ті прикмети, за якими розрізняють народи не тільки в сучасному, але й у їх історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки родинного й суспільного життя. Звичаї, як і мова, — це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в одну етнічну групу, в одну націю, де б вони не жили. В усіх народів світу є повір'я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом. Таких людей зневажають, відвертаються від них. У цьому плані показовою є розповідь професора-етнографа, яка тривалий час вивчала культуру одного з племен, що мешкає в Гімалаях. Учена зріднилась з цими людьми: вивчила їхню мову, звичаї, обряди, особливості побуту, спілкування. Була для них і порадником, і лікарем, і вихователем дітей. її авторитет тут був незаперечний. У племені обов'язковим для кожного члена було знати свій родовід до шістдесятого коліна. Під час однієї з бесід старійшина попросив жінку-вчену розповісти про свій родовід. "Я змогла назвати свій родовід, — пише вона, — лише до четвертого покоління. Після цього я відчула певну байдужість до своєї персони усіх членів племені".
Звичаї народу — це важливий елемент його культури, своєрідний генетичний код, за допомогою якого розпізнають людину з погляду її належності до тієї чи іншої етнічної групи. Цей код не передається від батьків до дітей як результат генетичного успадкування. Діти, наступні покоління опановують численні коди-звичаї в результаті соціального успадкування. Завдання батьків, представників старших поколінь, по-перше, бережно ставитися до народних звичаїв і, по-друге, наполегливо плекати їх у пам'яті, почуттях, переконаннях своїх нащадків.
Великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як до матері, що вічно страждає, запитує:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теорія і методика виховання» автора Омеляненко В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Балади“ на сторінці 1. Приємного читання.
