Пригадується ще один приклад
Вчителька української мови й літератури, маючи 25-річний стаж педагогічної роботи, вела у 7-му класі урок української мови. На урок прийшла з сумкою, в якій були учнівські зошити й особисті речі. Закінчивши урок, взяла класний журнал, чергову партію зошитів і пішла в учительську. А сумку залишила на стільці у класі. Після проведеного уроку мала їхати додому. Повернулася до класної кімнати, забрала сумку і в учительській почала складати свої речі. Кинулася шукати проїзний квиток, який, на її думку, був у сумці, але ні в сумці, ні в кишені квитка не було. Вже почався наступний урок. Роздратована вчителька пішла до директора: "У мене із сумки у 7-му класі вкрали проїзний квиток. Треба зробити обшук". Директор погодився. Перервавши урок, обшукали всіх учнів. Квитка ні в кого не знайшли. Але урок був зіпсований, учні збуджені, схвильовані. Вчителька запропонувала зробити такий же обшук у 5-му класі, бо там вчилися брати учнів-старшокласників. І там вдалися до обшуків. Урок зіпсували, а квитка немає. Директор і вчителька, вкрай роздратовані, повернулися в учительську. Тут сиділа за своїм столом вчителька біології. Побачивши колегу, сказала: "Ось Ваш проїзний квиток. Дякую вам, Маріє Сергіївно. Дуже вдало з'їздила, відвідала маму. Ще раз дякую вам". Директор і Марія Сергіївна застигли в німій позі. Остання заховала в сумку свій проїзний квиток і, нікому нічого не сказавши, пішла зі школи. Директор теж промовчав. А в школі кілька днів не вщухали запитання: "Знайшли квиток? Хто вкрав?" Відповіді так і не дочекалися.
Трапляються випадки, коли в результаті вияву низької педагогічної культури з боку учителів-вихователів виникають складні конфліктні ситуації.
Сільська школа. У десятому класі вчився учень Сергій Т. Він був хворобливий. Мав проблеми з хребтом і тазовою системою кісток. Доводилось носити спеціальний корсет. Скористатися туалетом він міг лише вдома: треба було розшнурувати корсет, потім знову зашнуровувати. Будинок, у якому мешкав Сергій, був поряд зі школою. Але інколи учень не встигав за коротку перерву повернутися до класу. Одного дня Сергійко запізнився на 5 хв. Урок фізики вже розпочався. Молодий учитель перервав урок і грубо звернувся до учня: "Знову запізнився. Геть розпустився! Ставай у куток, щоб запам'ятав, що на уроки запізнюватися не можна". "Володимире Степановичу, — звернулася до вчителя одна 3 учениць, — у нього проблеми з ногами, йому важко ходити". "У нього проблеми скоріше з головою. Хай постоїть".
Сергійко став у куток, з очей потекли сльози. Вчитель пояснював новий матеріал, але учні його не слухали. Через 15 хв Сергійко зомлів і посунувся по стіні. Хлопці й дівчата привели його до тями, гуртом відвели додому, поклали в ліжко й чекали, доки мама прийде з ферми. Сергійко жив лише з мамою, бо тато два роки тому помер.
Більше Сергій у школі не з'являвся. А вчився він добре, мріяв про вступ до архітектурного інституту. Мама змушена була продати свою хату, переїхати в інше село, щоб Сергій закінчив школу.
Минуло багато часу. Сергій Т. закінчив школу, успішно навчався в інституті, здобув фах архітектора, працював у районній адміністрації. Понад усе любив планувати красиві сільські будинки.
Шкода, але вже стало недоброю традицією те, що вчителі до учнів старших класів звертаються на "ти". Навіть педагоги вищої школи не завжди вирізняються високим рівнем педагогічної культури у стосунках зі студентами. Якось на заняттях із педагогіки, де йшлося про педагогічний такт, студент поставив кілька незручних запитань: "А що робити, коли викладачка кидає в бік студентів: "Усі ви козли..1 До цього часу не зібрали грошей, щоб придбати для нашої аудиторії жалюзі"? або: "Закрий рота! Як не вивчив, то вже сиди"?; "Чому викладачі звертаються до нас на "ти"?; "Чому викладач, пояснюючи новий матеріал, сидить на столі, демонструючи свою зневагу до студентів?".
Прикро, коли чуєш у зверненні до батьків таке спрощене, беззмістовне, зневажливе "ти". Внук звертається до бабусі: "Вєрка, куди ти діла мою сорочку?". Або: "Дєда, виключи свого телека. Бачиш, я слухаю музику". "Предки мене вже дістали своїми повчаннями", — це 13-річна дівчинка про свого батька-професора і маму — головного економіста фабрики.
А й справді: чому у звертанні до батьків, до старших за віком, до студентів, до підлеглих з боку дітей, окремих викладачів, керівників звучить оте принизливе "ти"? Керівник обласного масштабу проводить нараду з підлеглими й час від часу кидає: "Іване Петровичу, я оце був у тебе в районі. До яких пір поряд з райвиконкомом тітки будуть торгувати молоком і всяким лахміттям? Ти не можеш навести порядок? То ось я приїду та наведу. Але після цього ти вже не будеш сидіти в своєму кріслі..." А перед цим хамовитим начальником сидить сивочола людина, яка має вже онуків.
Нам здається, що в цьому плані "недалекі" люди запозичують елементи спілкування на "ти" у представників інших народів. У ментальності українського народу була і залишається добра риса — повага до інших людей навіть у формі звертання: діти з повагою зверталися до батьків на "ви", поважні люди, які мали дітей, хрестили їх, обирали кумів, до яких теж зверталися на "ви". А до старших за віком і поготів. То чому ж ми займаємося "мавпуванням" і перехоплюємо від інших народів з інших країн оте принизливе "ти"? Щоб підкреслити свою зверхність? І цим демонструємо свою низьку не тільки педагогічну, а й загальну культуру.
У цьому контексті ще один аспект особливостей поведінки людей різного службового рангу. Історично так склалося, що за кожною людиною з дня її народження закріплюється прізвище, ім'я та по-батькові. У цьому яскраво проглядається повага до свого роду, підкреслюється культ батьків. Чоловік чи жінка не просто Петя чи Галя, а Петро Михайлович, Галина Григорівна. Це возвеличує людину. А в останні роки з'явилася невиправдана практика щодо конкретної людини називати її лише на ім'я або лише на прізвище. Навіть в офіційних повідомленнях, державних документах про звільнення та призначення посадових осіб: міністрів, суддів, прокурорів, керівників різних рівнів обходяться лише прізвищем та ім'ям. Це сліпе, нікчемне "мавпування", запозичене з іншої культури. На догоду сусідам із Західної Європи? А врешті-решт подібні речі є свідченням знову ж таки прояву низької культури.
Наскільки б людям було легше жити, працювати, домагатися успіхів у професійній діяльності, коли б вони володіли педагогічною культурою. У спілкуванні з людьми на різних рівнях запам'ятовуються не лише слова, не тільки інформація, а й передовсім поведінка людини. Невипадково у Євангелії сказано: "Пізнаю вас за справами вашими".
Пригадуються розповіді сучасників, які працювали з відомим українським поетом, академіком Павлом Григоровичем Тичиною, коли він у 40—50-х роках минулого століття працював міністром освіти України.
У післявоєнні роки жилося людям вкрай сутужно. На всі продукти харчування і промислові товари першої необхідності були запроваджені картки.
Якось Павло Григорович о 8-й годині ранку (хоча робочий день розпочинався з 9-ї години) прийшов до міністерства. Привітався з черговою — літньою жінкою, розпитав її про життя-буття. Між іншим Тетяна Сергіївна стурбовано сказала:
— Ось у дворі міністерства отоварюють картки — якісь крупи, мило, сірники. А моя напарниця змінить мене лише о 10-й годині. Можу проґавити...
Павло Григорович без вагань запропонував Тетяні Сергіївні:
• Не турбуйтесь. Я за вас почергую, а ви йдіть займайте чергу...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теорія і методика виховання» автора Омеляненко В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Приклад низької педагогічної культури“ на сторінці 1. Приємного читання.
