Розділ «4. ВІРМЕНСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ»

З історії Вірменської церкви в Україні

Католикізація вірмен України

Спроби унії Вірменської церкви з Римом активізуються під час проведення Флорентійського собору. Католикос Костянтин IV посилає в 1438 р. чотирьох своїх повноважних представників у Флоренцію. 22 листопада 1439 р. вироблено текст унії (папська булла "Exultate Deo"), на підставі якої Вірменська церква приймала католицький догмат "Філіокве", 7 таїнств, постанови Халкедонського собору. Але незадовго до повернення послів католикос Костянтин IV вмирає, а його спадкоємець не визнає постанов про унію Флорентійського собору. Унія з Римом відтак виявилася нестійкою.

Однак на українських землях вірменські уніати-василіани вели активну душпастирську роботу. Вони захопили у Львові монастир св. Анни. Папа Урбан VI буллою від 5 квітня 1381 р. віддав наказ львівським домініканцям взяти під свою юрисдикцію вірменських ченців-уніатів, тобто василі-ан, які відтоді втрачають свою незалежність. Після 1380 р. щезає вірменський уніатський клір у Львові. Вірмени-уніати, не маючи ані свого духовенства, ані бази для його підготовки, переходять у католицизм. Внаслідок цього приблизно з 1439 р. вірменська унія втрачає грунт як у Вірменії, так і в Україні.

Згодом львівський вірменський єпископ Стефан І налагоджує стосунки з Римською церквою. У 1484—1492 pp. він відвідує Рим і зустрічається з папою Інокентієм VIII. Після його смерті місце єпископа довго було вакантним. На думку деяких польських істориків, це засвідчує, що вірмени в Україні розділилися на дві течії: одна — прибічники національної Вірменської церкви, інша — прихильники унії. Не виключено, що серед вірмен справді було досить багато прихильників унії. Але перша течія перемогла, що засвідчує диплом короля Сигизмунда від 26 квітня 1516 р.

Одна з найбільш яскравих постатей серед вірменських єпископів в Україні — Стефан II. З 1541 по 1547 р. був патріархом Великої Вірменії під іменем Стефана V. Будучи прихильником унії, їздив у Рим і спілкувався з папою римським. Він не повернувся у Вірменію через свою схильність до унії і став добровільним вигнанцем в Україні. Помер Стефан П у 1551 р. у Львові, а похований на цвинтарі при вірменському кафедральному соборі.

Спадкоємцем Стефана II став Григорій II. Після утвердження на єпископстві в 1562 р. він одразу зіткнувся із світською опозицією вірменських старійшин, які відігравали важливу роль у церковному житті вірмен і були вороже налаштовані до унії. Вірменські старійшини контролювали практично все церковне життя. Вірменський клір також залишався вірним традиціям національної Вірменської церкви.

Вірменська церква в Україні не мала достатніх можливостей для нормального розвитку. На відміну від Української церкви в неї не було ані церковних братств, ані світських меценатів (типу Костянтина Острозького). Вірменській громаді постійно загрожувала небезпека розчинитися серед українців чи поляків. До того постійно виникали суперечності між мирянами й духовенством, духовенством та єпископом. За Григорія II справи зайшли так далеко, що довелося звернутися за посередництвом до короля Сигизмунда Августа (1568). Королівська комісія після з'ясування обставин конфлікту видала 16 травня 1569 р. декрет, що позбавив вірменських старійшин права втручатися в управлії ня церквою. Однак Григорій II змушений був все одно відмовитися від єпископства. Апеляція до королівської влади — характерна риса для Вірменської церкви в Україні всього XVI ст.

Після Григорія II місце єпископа знову довго було незайнятим. І лише в 1578 р. єпископом став Барзумас Богданович. Проте, як і більшість його попередників, через симпатії до унії він був змушений в 1582 р. відмовитися від єпископської влади. В цілому період з 1579 по 1626 р. є найбільш темним в історії Вірменської церкви в Україні. Незважаючи на прихильне ставлення більшості львівських єпископів до унії, вона не мала особливого успіху серед вірменських громад та духовенства.

До кінця XVI ст. ставлення Апостольської столиці до вірмен було терпимим. Але з початку XVII ст. позиція Риму з цього питання різко змінюється, про що засвідчує інструкція папської курії для польського єпископа Яна Батіста Ланцелотті (1622). Апостольська столиця намагається втручатися у вибори львівських єпископів, оскільки її не влаштовував тодішній порядок, коли вірменського єпископа в Україні обов'язково мав затверджувати католикос. У цій інструкції римської курії ставилася категорична вимога схилити вірмен до унії. Інакше вони як схизматики мають залишити Польщу. Римська курія вважала: багаті вірмени, котрих було чимало, не захочуть втрачати свої багатства й змушені будуть прийняти католицьку віру.

Діяльність єпископа Торосовича

Помітною фігурою в історії Вірменської церкви в Україні був єпископ Микола Торосович, який народився 1605 р. у Львові в сім'ї багатого вірменського купця Якоба. У січні 1627 р. патріарх Мельхиседек таємно висвятив Торосовича на єпископа в церкві св. Христа, що на Краківському передмісті у Львові.

Становище єпископа Торосовича було непевним, позаяк вірменська громада вважала його людиною, котра незаконно отримала єпископський престол. Можливо, що саме тоді у Торосовича зароджується думка про повний розрив з Ечміадзіном і перехід під владу Риму.

Навесні 1630 р. у Львові від каталикоса приїхав вардапет Кристоф (Хагадур), зобов'язаний розв'язати конфлікт між громадою і єпископом. Вардапет прийняв сторону громади. Він розірвав відносини з Торосовичем, закрив перед єпископом двері кафедрального собору і вимагав суду над ним. Торосович розумів, чим йому загрожує суд , і відчував, яким буде вирок. Тоді він вирішив віддатися повністю під опіку католицького духовенства, прийнявши визнання католицької віри. Ця церемонія відбулася 24 жовтня 1630 р. у Львові в костелі св. Михайла кармелітів босих.

У 1635 р. Торосович ще раз склав католицьке сповідання віри перед папою Урбаном VIII. Папа визнав Торосовича і його спадкоємців на єпископському престолі архієпископа-ми-митрополитами з юрисдикцією в Польщі, Молдові та Валахії. Апостольська столиця поставила Торосовича Львівським владикою і зрівняла у правах з латинським архієпископом - митрополитом.

Після повернення Торосовича з Риму ситуація у Вірменській церкві ще більше загострилася. Вірменські громади були рішуче настроєні проти унії. їх підтримував король. За спиною Торосовича фактично стояв лише папа римський Урбан VIII.

Багаторічна війна з Торосовичем фатально відбилася на становищі самих вірмен. Багато вірмен стали покидати Львів; вірменська торгівля сильно підупала (особливо з 1638 р.). Значна кількість вірмен збідніла. Вірменська церква зазнавала кризи й занепаду, церковне майно розкрадалося. Серед духовенства втрачалася повага до єпископа, занедбувалася й церковна дисципліна.

Після тривалої довголітньої війни з Торосовичем вірменські старійшини вирішили хоча б de jure перейти в католицизм. Вони подали королю Яну Казиміру уніатське сповідання віри і погодилися перейти під юрисдикцію Риму. Проте ставлення вірменської громади до Торосовича залишилося напруженим. Тому королівською та папською владою було вирішено направити у Львів місію театинців, які б відновили нормальний розвиток церковного життя вірмен. Торосо-вич і вірменська громада погодилися з цим рішенням. Весною 1664 р. театинці під керівництвом о. Клемента Галана прибули у Львів.

Ще до прибуття театинців львівська вірменська архідієцезія номінально охоплювала всю територію Польщі й Валахії. Але фактично валаський владика — єпископ Ісаак був незалежний від львівського митрополита. На території України на 3—4 тис. віруючих вірмен у середньому припадало 9 парафій, 13 культових приміщень, приблизно 23 священики. У самому Львові, крім кількох василіанських монахів, було 7 священиків, які обслуговували три церкви: кафедральну, монастир св. Анни з розміщеною неподалік церковкою св. Якоба Нісібіського та церкву св. Хреста. Крім Львова, велика колонія вірмен мешкала в Кам'янці-Подільському, де в 1495 р. побудували церкву Успіння Богородиці, що прославилася в XVII ст. чудотворним образом Божої Матері. Крім неї, тут діяло ще три менші церкви. Священиків, як і у Львові, в Кам'янці налічувалося 7. Вірменські парафії з церквами й священиками були ще в Язловці, Станіславі, Снятині, Замості. Вірменські святині мали також і Київ та Луцьк.