Наступного дня Воддінгтон, прийшовши до Фейнів по обіді, посидів недовго, а потім запропонував Кітті піти прогулятися. Від їхнього приїзду вона ще не виходила за межі двору й радо погодилася.
– Боюся, тут небагато є куди ходити, – сказав він. – Але ми піднімемося на вершину пагорба.
– Так, туди, де арка. Я бачу її з тераси.
Один зі служок відчинив для них важкі двері, й вони ступили на курну дорогу. Пройшли кілька метрів, а тоді Кітті злякано скрикнула, хапаючи Воддінгтона за руку.
– Дивіться!
– Що таке?
Біля основи паркану, що оточував двір, лежав чоловік, витягнувши ноги й закинувши руки за голову. Він був вбраний у синє лахміття й мав сплутану шевелюру, як у китайців-жебраків.
– Здається, він мертвий, – ошелешено видихнула Кітті.
– Так і є. Ходіть, краще не дивіться в той бік. Коли повернемося, я скажу, щоб його забрали.
Але Кітті дрижала так сильно, що не могла й поворухнутися.
– Я ще ніколи не бачила мертвих.
– То ліпше звикайте чимшвидше, бо ще надивитеся на них, перш ніж поїдете з цих веселих країв.
Він узяв її руку й поклав собі під лікоть. Кілька хвилин вони йшли мовчки.
– Він помер від холери? – врешті спитала вона.
– Напевно.
Вони піднялися пагорбом і підійшли до арки. Вкрита різьбленням, вигадлива й іронічна, стояла вона, наче славна пам’ятка тих країв. Вони сіли на її підніжжя лицем до широкої рівнини. Пагорб всіяли горбики могил, не рядами, а абияк, тож здавалося, що там, під землею, мертві штовхаються в тісняві. Вузенька доріжка зміїлася серед зелених рисових плантацій. Маленький хлопчик вів додому буйвола, сидячи в нього на шиї, а троє селян у крислатих брилях повільно волочили ноги, зігнувшись під тяжкою ношею. Після денної спеки було приємно посидіти на пагорбі, де відчувався легкий вечірній вітерець, а широкі простори тішили зболене серце спокоєм і легким смутком. Але Кітті не могла викинути з голови мертвого жебрака.
– Як ви можете вести розмови, сміятися й пити віскі, коли навколо вас мруть люди? – запитала вона раптом.
Воддінгтон не відповів. Він обернувся, подивився на неї й поклав руку їй на плече.
– Знаєте, тут не місце для жінки, – сказав він похмуро. – Чому ви звідси не їдете?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розмальована вуаль» автора Вільям Сомерсет Моем на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „38“ на сторінці 1. Приємного читання.