Розділ «21»

Максим вийшов до маленької кімнати й зачинив за собою двері. За кілька хвилин по тому до бібліотеки зайшов Роберт, щоб прибрати зі столу. Я підвелася й розвернулася до нього спиною, аби він не бачив мого обличчя. Цікаво, коли про це стане відомо тут, у маєтку, серед слуг і власне в Керріті? Я задумалась над тим, скільки знадобиться часу, щоб новини просочилися скрізь.

Із сусідньої кімнати до мене долинав Максимів голос. У мене засмоктало під ложечкою. Від телефонного дзвінка я вся рознервувалась. Я сиділа на підлозі поруч із Максимом, немов у якомусь сні, тримала його за руку, притискалась обличчям до його плеча. Я слухала його розповідь, і якась частина мене, наче тінь, ходила його слідами. Я теж убила Ребекку, я так само потопила човен у затоці. Я разом із ним чула шум вітру й рокотання хвиль. Я чекала, доки місіс Денверз постукає у двері. Усе це я пережила разом із ним, усе це й навіть більше. Однак інша частина мене сиділа на килимі, нерухома й відсторонена, вона думала й переймалася лиш одним, знову й знову повторюючи одну й ту саму фразу: «Він не кохав Ребекку, він не кохав Ребекку». Але тепер, коли задзвонив телефон, ці дві сутності знову злилися в одне ціле. Я стала тією, ким була завжди, я не змінилась. Однак у мені з’явилося щось нове, те, чого раніше не було. Незважаючи на всю тривогу й сумніви, мені відлягло від серця. Тепер я знала, що вже не боюся Ребекки. Я більше її не ненавиділа. Тепер, коли я дізналася, що вона була злою, порочною й зіпсутою, то більше не відчувала до неї ненависті. Вона вже не могла мені зашкодити. Я могла зайти до ранкової вітальні, сісти за її письмовий стіл, дивитися на її написи на поличках для паперів і нічогісінько не відчувати. Я могла зайти до її кімнати в західному крилі, стати біля вікна, так само як робила сьогодні вранці, і не боятися. Сила Ребекки розвіялася в повітрі, немов туман. Вона більше ніколи мене не переслідуватиме. Більше ніколи не стоятиме в мене за спиною на сходах, не сидітиме поруч зі мною в їдальні, не перехилятиметься через перила на хорах і не спостерігатиме за мною в залі. Максим ніколи її не кохав. Я більше її не ненавиділа. Її тіло повернулось, знайшовся її човен із дивним пророчим ім’ям «Je Reviens», натомість я звільнилася від неї назавжди.

Тепер я могла вільно бути з Максимом, торкатися його, обіймати його й кохати. Я більше ніколи не буду дитиною. Уже не буде «я», не буде «мене», будемо лише «ми», «нас». Ми будемо разом. Ми разом зустрінемо це лихо, Максим і я. Ні капітанові Сьорлу, ні водолазу, ні Френкові, ні місіс Денверз, ні Беатріс, ні мешканцям Керріта, які читають газети, тепер не вдасться нас розлучити. Наше щастя настало не запізно. Я вже не була юною дівчинкою. Я вже нічогісінько не соромилась. Не боялась. Я боротимусь за Максима. Обманюватиму, даватиму брехливі свідчення під присягою, порушуватиму клятви, хулитиму Бога й молитимуся. Ребекка не перемогла. Ребекка зазнала поразки.

Роберт прибрав зі столу, і до бібліотеки повернувся Максим.

— Це був полковник Джуліан, — повідомив він. — Вони щойно спілкувалися з Сьорлом. Завтра він попливе з нами до човна. Сьорл йому розповів.

— Але чому полковник Джуліан, чому він? — запитала я.

— Полковник — магістрат Керріта. Він мусить бути присутнім.

— І що він сказав?

— Поцікавився, чи не знаю я, кому могло належати те тіло.

— Що ти йому відповів?

— Сказав, що не знаю. Що, на нашу думку, Ребекка була сама. Що ні про якого її друга мені невідомо.

— Він ще щось запитував?

— Так.

— І що саме?

— Запитав, чи не думаю я, що міг припуститися помилки в Еджкумі.

— Він так сказав? Він уже так сказав?

— Так.

— А що ти?

— Сказав, що можливо. Що я не знаю.