Розділ «21»

Після сніданку я віднесла свої листи до ранкової вітальні. У кімнаті стояв запах затхлості, вікна були зачинені. Я розчахнула їх навстіж, впустивши свіже прохолодне повітря. Квіти на камінній дошці похилилися, багато з них уже повмирали. На підлозі валялися пелюстки. Я торкнулася дзвінка, і до кімнати зайшла Мод, молодша покоївка.

— У цій кімнаті сьогодні вранці не прибирали, — сказала я. — Навіть вікон не відчиняли. Усі квіти зав’яли. Забери їх звідси, будь ласка!

Мод мала знервований і винуватий вигляд.

— Мені дуже шкода, мадам, — промовила вона, підійшла до каміна й прибрала вази.

— Простеж, щоб такого більше не траплялося, — наказала я.

— Слухаюсь, мадам, — відповіла покоївка.

Забравши з собою квіти, Мод вийшла з кімнати. Я й не думала, що суворою бути настільки просто. І чому раніше я вбачала в цьому щось складне? Меню на день лежало на письмовому столі. Холодний лосось під майонезом, заливні котлети, холодець із курки, суфле. Я впізнала всі страви з вечірнього фуршетного столу на балі. Було зрозуміло, що ми досі харчуємось залишками. Вочевидь, це був той самий холодний ланч, який накрили в їдальні вчора і якого я не торкнулась. Схоже, слуги не завдавали собі клопоту. Я перекреслила олівцем увесь список, торкнулася дзвінка й викликала Роберта.

— Перекажіть місіс Денверз, щоб вона наказала приготувати щось гаряче, — сказала я. — Якщо й досі лишились недоїдені холодні закуски, нехай до їдальні нам їх не приносять.

— Слухаюсь, мадам, — відказав він.

Я вийшла за ним із ранкової вітальні й рушила до квіткової кімнати по свої ножиці. Тоді вийшла у трояндовий сад і зрізала кілька бутонів. Прохолода розтанула. День мав бути таким самим спекотним і безвітряним, як і вчора. Мені стало цікаво, чи вони досі були в затоці, а чи вже дістались лиману неподалік від Керрітської гавані. Незабаром я про це дізнаюсь. Скоро Максим повернеться й усе мені розповість. Що б не сталося, я мушу поводитися спокійно й тихо. Що б не трапилося, я не маю боятися. Я зрізала троянди й віднесла їх до ранкової вітальні. Килим уже обмели, а опалі пелюстки прибрали. Я взялася ставити квіти у вази, які Роберт наповнив водою. Коли я вже майже закінчила, почувся стукіт у двері.

— Увійдіть, — відгукнулась я.

То виявилась місіс Денверз. У руці вона тримала список меню. Мала блідий і втомлений вигляд. Під очима виднілись великі круги.

— Доброго ранку, місіс Денверз, — привіталась я.

— Я не розумію, чому ви відіслали меню назад і переказали своє повідомлення через Роберта, — почала вона. — Чому ви це зробили?

Я поглянула на неї, тримаючи в руці троянду.

— Ці котлети й лососину привезли вчора, — відказала я. — Я бачила їх на підсобному столику. Сьогодні я хочу чогось гарячого. Якщо на кухні не з’їдять холодне, можете його викинути. У цьому будинку відбувається стільки марнотратства, що ще трошки йому не завадить.

Місіс Денверз витріщилася на мене й нічого не відповіла. Я поставила троянду поряд з іншими до вази.

— Тільки не кажіть, що не зможете придумати, чим нас нагодувати, місіс Денверз, — додала я. — У вашій кімнаті мусять бути меню на всі випадки життя.

— Я не звикла, що мені переказують повідомлення через Роберта, — сказала вона. — Якщо місіс де Вінтер хотіла щось змінити, вона дзвонила по внутрішньому телефону мені особисто.

— Боюсь, мене не надто обходить, що зазвичай робила місіс де Вінтер, — промовила я. — Як вам відомо, тепер я — місіс де Вінтер. І якщо мені зручно переказувати вам повідомлення через Роберта, то я так і робитиму.