Розділ «21»

— А ви не граєте в гольф, місіс де Вінтер? — поцікавився полковник.

— Ні, боюсь, ні, — відповіла я.

— Вам варто навчитися, — порадив він. — Моя старша донька дуже його полюбляє, однак не може знайти серед молоді партнерів для гри. На день народження я подарував їй маленький автомобіль, і тепер вона ледь не щодня їздить на північне узбережжя. Хоч якесь зайняття.

— Як мило! — сказала я.

— Їй слід було народитися хлопчиком, — мовив полковник Джуліан. — Хлопець у мене геть інший. У спорті — останній нездара. Увесь час пише вірші. Сподіваюсь, він це переросте.

— О, звісно, — сказав Френк. — У його віці я й сам писав вірші. Жахливі нісенітниці. А зараз уже нічого не пишу.

— Дякувати Богу! Сподіваюсь, це так, — мовив Максим.

— Не знаю, звідки мій хлопець цього набрався, — сказав полковник. — Точно не від своєї матері чи мене.

Запала ще одна тривала мовчанка. Полковник Джуліан удруге поліз до горщика.

— На балі місіс Лейсі була дуже гарна, — проказав він.

— Так, — погодилась я.

— Її костюм, як завжди, розвалювався, — зауважив Максим.

— Із тим східним вбранням ще спробуй упоратись, — відказав полковник, — а втім, знаєте, кажуть, воно набагато зручніше й легше, ніж будь-що з того одягу, який ви, леді, носите в Англії.

— Невже? — здивувалась я.

— Авжеж, так кажуть. Схоже, ця вільна одежа відбиває пекуче проміння сонця.

— Як цікаво! — мовив Френк. — А можна було б подумати, що все якраз навпаки.

— Аж ніяк, у жодному разі, — сказав полковник Джуліан.

— Ви обізнані зі Сходом, сер? — запитав Френк.

— Мені відомий Далекий Схід, — відказав полковник. — Я п’ять років прожив у Китаї. А тоді побував у Сінгапурі.

— Це там, де готують каррі? — поцікавилась я.