Розділ «21»

— То завтра він попливе дивитися на човен разом із вами? Він, капітан Сьорл і лікар.

— А також інспектор Велч.

— Інспектор Велч?

— Так.

— Але навіщо? Навіщо вам інспектор Велч?

— Такий порядок, коли знаходять чиєсь тіло.

Я більше нічого не сказала. Ми поглянули одне на одного. У мене знову трохи засмоктало під ложечкою.

— Можливо, їм не вдасться підняти човен, — промовила я.

— Можливо, — відказав Максим.

— Тоді вони нічого не зможуть зробити з тілом, чи не так? — запитала я.

— Не знаю, — відповів він.

Максим визирнув у вікно. Небо було біле й укрите хмарами, як тоді, коли я повернулася з круч. Утім погода була безвітряна. Усюди панували спокій і тиша.

— Я думав, що годину тому здійметься південно-західний вітер, однак він ізнову стих, — мовив Максим.

— Так, — відказала я.

— Завтра на водолаза очікуватиме штиль, — промовив він.

У маленькій кімнаті знову задзвонив телефон. У його пронизливому настирливому дзеленчанні було щось огидне. Ми з Максимом перезирнулись. Потім він вийшов до кімнати, щоб відповісти на дзвінок, зачинивши за собою двері, як і вперше. Мене досі не полишав дивний докучливий біль. Це відчуття перенесло мене на багато років назад, у дитинство. Я відчувала цей біль, коли була зовсім маленькою, а на вулицях Лондона вибухали звукові ракети, і я, тремтячи й нічого не розуміючи, ховалася за невеличкою шафою, що стояла під сходами. Це було те саме відчуття, той самий біль.

Максим повернувся.

— Почалося, — повільно проказав він.

— Ти про що? Що трапилося? — перепитала я; мене одразу вхопили дрижаки.

— Це був репортер. Із «Каунті кронікл». Питав, чи правда, що знайшли човен покійної місіс де Вінтер.