Розділ «21»

— І що ти сказав?

— Сказав, що так, якийсь човен знайшли, однак це все, що нам відомо. Це міг бути не її човен узагалі.

— Це все, про що він питав?

— Ні. Він поцікавився, чи можу я підтвердити чутку про те, що в каюті знайшли тіло.

— О, ні!

— Так. Певно, хтось обмовився. Не Сьорл, цього я певен. Водолаз або хтось із його друзів. Цих людей не спинити. Завтра ще до сніданку про це знатиме весь Керріт.

— А що ти сказав з приводу тіла?

— Сказав, що не знаю. Що нічого не можу їм розповісти. І що я був би вдячний, якби він більше мені не дзвонив.

— Це їх роздратує. Ти налаштуєш їх проти себе.

— Нічим не можу зарадити. Я нічого не розповідаю газетам. І не дозволю цим людям телефонувати й докучати мені запитаннями.

— Вони можуть нам знадобитись, — зауважила я.

— Якщо дійде до боротьби, я буду боротися сам, — відказав Максим. — Я не хочу, щоб мене прикривала газета.

— Цей репортер зателефонує комусь іншому, — сказала я. — Зв’яжеться з полковником Джуліаном або капітаном Сьорлом.

— У них він небагато випитає.

— Якби ж ми могли щось зробити! — мовила я. — Попереду стільки часу, а ми сидимо тут склавши руки й чекаємо на завтрашній ранок.

— Утім ми нічого не можемо вдіяти, — сказав він.

Ми й далі сиділи в бібліотеці. Максим узяв книжку, але я знала, що він її не читає. Раз по раз я помічала, як він підводив голову й прислухався, немовби знову зачув дзвінок телефону. Однак більше той не дзвонив. Ніхто нас не турбував. Ми, як і зазвичай, перевдяглися до вечері. Мені здавалося неймовірним, що о цій годині вчора я в білій сукні сиділа за туалетним столиком перед дзеркалом, поправляла кучеряву перуку. Це нагадувало старий забутий кошмар, який, сумніваючись і не вірячи, що це колись було, пригадуєш кілька місяців по тому. Ми повечеряли. Нас обслуговував Фріс, який уже повернувся. Його обличчя було серйозне, не виявляло жодних емоцій. Цікаво, чи був він у Керріті, чи чув що-небудь?

Після вечері ми повернулися до бібліотеки. Ми майже не розмовляли. Я вмостилася на підлозі біля Максимових ніг, поклавши голову йому на коліна. Він гладив пальцями моє волосся. Проте робив це не так відсторонено, як раніше. Уже не так, ніби пестив Джеспера. Шкірою голови я відчувала кінчики його пальців. Іноді він мене цілував. Іноді щось мені казав. Між нами більше не стояло жодних тіней, і якщо ми сиділи мовчки, це траплялося лишень тому, що на те була наша воля. Я запитувала себе, як мені вдавалося бути такою щасливою, коли наш маленький світ заполонила чорнота? Це було дивне щастя. Не таке, про яке я мріяла, не таке, на яке чекала. Це було не те щастя, яке я омріювала довгими самотніми годинами. У ньому не було гарячковості й поспіху. Це було тихе, спокійне щастя. Вікна бібліотеки були навстіж відчинені, і коли ми не розмовляли та не торкалися одне одного, то дивилися на темне похмуре небо.

Уночі, певно, дощило, бо ж, прокинувшись наступного ранку, одразу по сьомій, підвівшись і виглянувши у вікно, я побачила, що троянди в саду згорнули пелюстки й похилили голівки, а порослі травою схили перед гаєм виблискували срібною вологою. У повітрі відчувався слабкий аромат туману й вогкості, запах, що з’являється, коли опадає перше листя. Невже осінь настане на два місяці раніше? Прокинувшись о п’ятій, Максим мене не будив. Очевидно, він вибрався зі свого ліжка й тихенько вийшов через ванну кімнату до гардеробної. Наразі він уже мав бути там, у бухті, разом із полковником Джуліаном, капітаном Сьорлом та чоловіками з ліхтера. Там будуть ліхтер, кран і ланцюг; і човен Ребекки підніматимуть на поверхню. Я подумала про це спокійно, байдуже, нічого не відчуваючи. Я уявила їх усіх у затоці, а з ними й темний корпус невеличкого вітрильника, що, наскрізь промоклий, скрапуючи водою, повільно піднімається на поверхню із прилиплими до бортів трав’янисто-зеленими водоростями й черепашками. Коли вони витягнуть його на ліхтер, вода потоками стікатиме з бортів у море. Деревина невеличкого човна буде трухлявою й посірілою, місцями нагадуватиме м’якуш. Корпус тхнутиме мулом, іржею й тими темними травами, що ростуть на морському дні поряд зі скелями, які ніколи не з’являються над водою. Можливо, на кормі досі висітиме табличка з назвою. «Je Reviens». Позеленілі й вицвілі літери. Наскрізь проіржавілі цвяхи. На підлозі каюти лежатиме Ребекка.

Я підвелася, скупалася у ванній, одяглася і, як зазвичай, спустилася до сніданку о дев’ятій. На таці лежало багато листів. Від гостей, які дякували нам за бал. Я швидко проглянула їх, не читаючи. Фріс поцікавився, чи тримати для Максима сніданок гарячим. Я сказала, що мені невідомо, коли він повернеться. «Йому довелося вийти з самого ранку», — мовила я. Фріс нічого не відказав. Він мав дуже серйозний, на диво похмурий вигляд. Мені знову спало на думку, що, можливо, він уже про щось довідався.