Розділ «15»

Наступного ранку Максим зателефонував повідомити, що повернеться близько сьомої. Повідомлення отримав Фріс. Мене до телефону Максим не покликав. Я почула дзвінок за сніданком і подумала, що, можливо, Фріс прийде до їдальні й скаже: «Телефонує містер де Вінтер, мадам». Я відклала серветку й підхопилася. Потому до їдальні повернувся Фріс і переказав мені повідомлення.

Він помітив, що я відсунула стілець і підійшла до дверей.

— Містер де Вінтер поклав слухавку, мадам, — мовив Фріс, — він лише переказав, що повернеться близько сьомої. Більше нічого.

Я знову всілася на стілець і взяла серветку. Певно, через мою біганину по їдальні Фріс подумав, що я нетерпляча дурепа.

— Гаразд, Фрісе. Дякую.

Я продовжила їсти яєчню з беконом, Джеспер сидів біля моїх ніг, стара сука — у своєму кошику в кутку. Я замислилася, що ж робити цілий день. Ймовірно, тому що лишилась у кімнаті сама, спала я погано: мене не полишав неспокій, я часто прокидалася, а коли дивилася на годинник, то виявляла, що його стрілки заледве зрушили з місця. Коли ж мені таки вдавалось задрімати, я блукала в тривожних снах. Ми з Максимом гуляли гаєм, і він постійно йшов трошки попереду. Мені ніяк не вдавалося його наздогнати. І я не могла побачити його обличчя. Лише постать, що весь час від мене віддалялася. Певно, я плакала вві сні, оскільки вранці прокинулася на вологій подушці. Поглянувши в дзеркало, я побачила, що в мене припухли очі. Я виглядала негарно, непривабливо. В марній спробі зробити обличчя кращим, натерла щоки рум’янами. Втім стало ще гірше. Я стала схожа на клоуна. Мабуть, не вміла ними правильно користуватись. Ідучи залою снідати, я помітила, що на мене витріщився Роберт.

Приблизно о десятій, коли годувала пташок крихтами на терасі, телефон задзвонив знову. Цього разу дзвінок був адресований мені. З’явився Фріс і повідомив, що зі мною хотіла поговорити місіс Лейсі.

— Доброго ранку, Беатріс, — привіталась я.

— Як поживаєте, люба? — сказала вона — по телефону її голос звучав досить типово для неї, різко, доволі мужньо, беззаперечно, — не чекаючи на відповідь, вона додала: — Я подумала з’їздити сьогодні до бабусі. В мене ланч зі знайомими приблизно за двадцять миль від вас. Хочете, я заїду за вами й ми навідаємось до старенької разом? Ви ж розумієте, вже час вам із нею познайомитись.

— Залюбки, Беатріс, — зголосилась я.

— Чудово. Домовились. Я заїду за вами десь о пів на четверту. Джайлз бачився з Максимом на обіді. Кепська їжа, сказав, однак вино бездоганне. Гаразд, люба, побачимось.

У слухавці затріщало — і все. Я знову повернулася в сад. Її дзвінок і пропозиція відвідати бабусю мене потішили. Вони подарували мені надію, порушили монотонність. Здавалося, що на сьому ще так довго чекати. Того дня в мене не було святкового настрою і я не хотіла вигулювати Джеспера в Щасливій долині, ходити до берега та жбурляти у воду камінці. Мене полишило відчуття свободи й дитинне бажання бігати галявинами в пляжних туфлях. Я всілася в трояндовому саду з книжкою, «Таймз» і своїм в’язанням, наче матрона, позіхаючи під теплим сонцем, доки над квітами дзижчали бджоли.

Я спробувала зосередитись на пустопорожніх газетних статтях, а згодом — з головою поринути в пікантний сюжет роману. Мені не хотілося думати про вчорашній день і місіс Денверз. Я намагалася забути, що вона зараз у будинку і, можливо, цієї миті стежить за мною з якого-небудь вікна. Час від часу, коли я відводила погляд від книжки або оглядала сад, у мене виникало відчуття, що я не сама.

У Мендерлеї було стільки вікон, стільки кімнат, якими ми з Максимом ніколи не користувалися і які наразі стояли порожні; укриті чохлами, мовчазні, кімнати, в яких ніхто не мешкав із тих давніх часів, коли були живі його батько та дід, коли влаштовували численні прийоми й у будинку було багато слуг. Місіс Денверз запросто могла тихенько відчинити й знову зачинити двері, а тоді нечутно прокрастися між загорнутих у чохли меблів і поглядати на мене з-за запнутих штор.

Я б про це не дізналась. Навіть якби розвернула стілець і подивилась на вікна, я б її не побачила. Мені пригадалася гра з мого дитинства, сусідські діти називали її «бабусиними кроками», а я — «старою відьмою». Треба було стояти в кінці саду, обернувшись спиною до решти, і діти одне за одним підкрадалися до тебе все ближче, наближаючись короткими непомітними перебіжками. За кілька хвилин ти розверталася, щоб на них поглянути, і, якщо бачила, що хтось рухався, він мусив повернутися на старт і почати спочатку. Проте завжди знаходився хтось сміливіший за решту, хтось, хто підбирався дуже близько, чиї рухи було неможливо помітити, і, чекаючи, розвернувшись до всіх спиною, рахуючи за правилами до десяти, ти знала, тебе не покидала страшна невідворотна впевненість у тому, що невдовзі, коли ти ще навіть не встигнеш дорахувати до десяти, цей сміливець накинеться на тебе ззаду, неочікуваний, непомічений, з переможним криком. Я відчувала таку ж напругу й тривогу очікування, як тоді. Я грала в «стару відьму» з місіс Денверз.

Того довгого ранку ланч видався бажаною перервою. Спокійна вміла поведінка Фріса й доволі дурнуватий вираз обличчя Роберта допомогли мені більше, ніж книжка та газета. А рівно о пів на четверту я почула за поворотом алеї гул автомобіля Беатріс і побачила, як він пригальмував перед сходами будинку. Я вибігла їй назустріч, уже вдягнена, з рукавичками в руці.

— Що ж, люба, ось і я. Який чудовий день, чи не так?

Вона хряснула дверцятами автомобіля й піднялася сходами до мене. Беатріс швидко й міцно поцілувала мене під вухом.

— У вас не надто гарний вигляд, — одразу ж сказала вона, оглянувши мене з ніг до голови, — занадто схудли на обличчі й геть зблідли. Що трапилося?