Розділ «Х»

Вiдтепер у мене вже були помiчники. I першим до складу свого новоствореного агентства я взяв Сергiя. Саме про нього, а не про когось iншого, подумалося, коли зайшла мова про штат спiвробiтникiв. Ще два роки тому, коли наш об'єкт розшуку був у центрi уваги спiльноти, не пiдозрюючи про близьку перспективу свого зникнення i не маючи потягу до написання скандальних бестселерiв, ми з ним вiдсидiли майже три тижнi у слiдчому iзоляторi. А до цього… З усього складу опергрупи, що прибула тодi з обласного центру, Сергiй виявився єдиним, хто наважився вiдкрити вогонь пiсля заяви одного зi зловмисникiв у мiлiцейськiй формi про те, що вiн є зятем генерала, начальника мiлiцiї. I якби не його дiї, цiлком iмовiрно, мене вже не було б серед живих.

Як мене, так i його пiсля цiєї iсторiї з трупами i неабияким внутрiшньовiдомчим скандалом, звiльнили з органiв. Як вiн, так i я якийсь час, без перебiльшення, ходили на краю прiрви. I обох нас, тут уже не обiйшлося без прихильного ставлення Фортуни, якось оминули фатальнi неприємностi та справжнi бiди, якi були зовсiм поруч. Сергiй був одним з небагатьох, хто провiдував мене у лiкарнi, де я лежав пiсля поранення. Та й потiм, коли весь жах залишився позаду, ми не випускали один одного з поля зору, спiлкуючись перiодично по телефону.

Iнших двох хлопцiв порекомендував Андрiйович. Саме на цьому наполiг я, вiдкинувши одразу перспективу будь-яких пропозицiй з боку «п'ятiрки». Роман, вiдслуживши армiю, навчався заочно у педагогiчному iнститутi й одразу пiсля закiнчення збирався перепрофiлюватися, аби працювати далi у системi МВС. Iснував такий шлях, i порадив його хлопцевi рiдний дядько, що працював експертом-балiстом у пiдпорядкуваннi Андрiйовича. Навчаючись заочно, Роман пiдробляв то там то сям, отже, постiйної роботи не мав, а iнтерес до майбутнього фаху у хлопця був неабиякий.

Павло — племiнник Андрiйовича, вiдслуживши в армiї, не мiг визначитися, що робити далi. От i ошивався хлопець без певних занять i з невизначеними намiрами. «Нехай спробує», — сказав Андрiйович. За його свiдченням хлопець був тямущим.

«I я можу бути впевненим, що це дiйсно мої помiчники, а не спостерiгачi?», — запитав я тодi. «За моїх двох, без сумнiвiв, а щодо твого — сам вирiшуй». Отака була його вiдповiдь.

Час не чекав, тому перша робоча нарада агентства «Слiдопит» була недовга. Хлопцi вислухали доречне у таких випадках привiтання i настанови, випили по чашцi кави та по келишку коньяку за успiх справи й отримали по квiтцi з вази.

— А що ж робити? — не зрозумiв Роман. — Починати не будемо?

— Ви вже почали, — посмiхнувся я. — Будьте логiчними i спостережливими, якщо вже у детективи записалися. Квiти не вам особисто з нагоди початку спiвпрацi. Ви що, саме це подумали? У ваших руках речовi докази. Прошу повернути згодом у такому ж виглядi. А зараз розбiгаєтеся по мiсту i шукаєте, де ще можна купити такi квiти. Базари, магазини, бази, я не знаю… Шукайте, де хочете. До салону «Олена» можна не заходити — вони звiдти. Як їх розмножують, вирощують, де беруть.

— В Інтернетi також можна? — запитав Павло.

— Слушна iдея. Можна скрiзь, аби був результат. Шукайте людей, реальних фахiвцiв, з якими можна консультуватися. Оплату гарантую. Все. Уперед. До роботи. I зайве, гадаю, пояснювати, що при найменших зрушеннях, цiнних думках, пiдозрах — зв'язок негайно. I без самодiяльностi. Я тут вирiшую, кому що робити.

Дещо спантеличенi, вони розiйшлися. А на монiторi комп'ютера з'явилося фото оранжереї. Одна суттєва деталь нiяк не йшла менi з голови. Олена могла бути чи не єдиною людиною, яка знала, що Чумак збирається у подорож. Власне, попереднє слiдство вже працювало у цьому напрямку. Тодi опитали багатьох людей i, крiм Зварича, не знайшлося бiльше нiкого, хто б пiдтвердив, що знає. Усi розводили руками. Так, їздив. Так, регулярно. Але саме ця подорож… Нiхто не чув про такi найближчi плани письменника.

Звiсно, мiг спрацювати механiзм переляку. У таких справах кожен намагається залишитися осторонь i патякати якнайменше. Не дай Бог щось не те бовкнеш — вчепляться i тягатимуть. Закономiрне явище. Тим паче, йшлося про iнформацiю, яка не пiдлягала перевiрцi. Ну, сказав комусь Чумак без свiдкiв про свої плани, як тепер перевiриш? Навiщо такiй людинi пхати свою голову до слiдчої м'ясорубки i стверджувати — менi казав… Тодi почнуться запитання: а де ти був, а чи не мiг бажати зникнення Чумаковi… Кожен це розумiв i мiг змовчати.

Але малювалася й iнша ситуацiя. Письменник дiйсно мiг сказати про подорож тiльки своєму друговi, з яким бажав поїхати. Тiльки йому i все. А Олена просто почула, як чоловiк переконував Зварича по телефону i стала другою людиною, що знала про цi плани. I тодi ситуацiя виглядала зовсiм по-iншому. Той, хто пiдстерiг i прибрав Чумака, цiлком можливо, скористався iнформацiєю, яку отримав вiд неї.

У Зварича, так тепер виходило, не було мотивiв прибирати Чумака. А от з Оленою усе виглядало значно складнiше. Принаймнi поручитися щодо неї я не мiг. З одного боку, її положення бiля чоловiка виглядало зручним. Популярнiсть Чумака зростала шаленими темпами, а вiдповiдно з нею i прибутки сiм'ї. Звiсно, знищивши чоловiка, Олена ставала спадкоємицею усього, що досi вважалося спiльним. Начебто беззаперечний мотив. Але який сенс це робити, якщо за рiк багатства стане удвiчi, а може й утричi бiльше? Та й хiба заважав їй Чумак витрачати грошi або вести якийсь певний спосiб життя? До того ж, сама Олена, i проти цього не заперечувало навiть моє перше в'їдливе Я, навряд чи була здатна на таке. От якби…

От якби, закохавшись до нестями у людину, здатну подарувати їй належну увагу, Олена вирiшила розрубати гордiїв вузол таким чином… Чи протидiяв би Чумак у такiй ситуацiї розлученню? Може, й нi. I навiть швидше за все — нi. Напевно, вiдпустив би її з богом. Напевно, не голу й босу. Принаймнi такий розвиток подiй виглядав логiчним. От тiльки претендент на руку Олени, якщо такий iснував, мiг мати iншi апетити. Мiг навiть бажати не стiльки самої Олени, скiльки її статкiв. Ось як могло бути. I тодi, отримавши вiд неї iнформацiю про майбутню подорож чоловiка, дiставав нагоду дiяти.

От тiльки був один нюанс. Попереднє слiдство добре попрацювало у цьому напрямку. Ще б, одна з типових, навiть стандартних для подiбних випадкiв версiй. Одна з найпоширенiших причин убивства… Результат виявився нульовим. Олена стверджувала, що нiкого не мала на сторонi. Нiкого й не знайшлося.

Хлопцi озвалися лише увечерi. I жодному з них не вдалося вiдшукати у мiстi подiбних квiтiв. Диво, яке стояло у мене на вiкнi, дiйсно називалося китайським тюльпаном. Ось, що вдалося всюдисущому Павловi розкопати у нетрях Інтернету. Щоправда квiти, зображенi на iнтернетiвських сайтах, мали дещо iншi кольори, але без сумнiвiв були такими ж. Нiч пiшла на ознайомлення з нюансами їх вирощування. I виявилося, що це не надто вигiдна справа, на якiй важко зробити бiзнес, принаймнi у нашiй країнi. Квiти були дуже вибагливими, повiльно росли i вiдповiдно потребували солiдних витрат. Цiна однiєї квiтки у країнах, де їх все-таки розводили для продажу, мала становити кiлька сотен доларiв, i купували їх тiльки заможнi. В Олени тюльпан в «умовних» не вартував i десятки. Та воно й не дивно. Хто ж у нас масово таке купить?

На другий день пiсля обiду задзвонив Андрiйович. Його iнформацiя виявилася ще бiльш приголомшливою. У зразках тепличного ґрунту, наданих мною, експерти-хiмiки знайшли високий вмiст добрив. Добрива iдентифiкували з наявними зразками i не знайшли аналогiв. Це була якась особлива сполука селiтри. З нею ще визначались. А «органiка» в основному тваринного походженення. Екскременти. Але що стверджували експерти!

— Ти розумiєш, — наче гучномовець вiщав у слухавку Андрiйович, — бiолог наш не може визначитися, кому належить гімно! Ну, не зi стайнi добриво — однозначно. Не свиняче, не коров'яче, не пташине i навiть не собаче. Особливiсть екскрементів, що домiшували до землi, — надто високий ступiнь розщеплення бiлка, надто високий вмiст мiнералiв, зокрема кальцiю та фосфору, купа ферментно активних сполук.