Розділ «Х»

— Нормально… — тiльки й вимовив я, вiдчуваючи у серединi довгоочiкуваний лоскiт.

Це було «воно». Не знаю що, але «воно». Те, за що можна потягти, натрапивши, i прийти куди потрiбно. I я на нього натрапив.

— А найцiкавiше, — вiв своє Андрiйович, — там виявлено залишки риби. Риб'ячих кiсток. Добриво, до речi, несвiже, вносилося вочевидь ще до зникнення Чумака, але дещо збереглося. Ось як. А де ти це взяв?

— Чекайте, — перебив я. — Де взяв — там уже немає. Давайте далi.

— А далi буде завтра. Щойно Iгор поїхав до ветлабораторiї, там консультуватиметься.

— Тобто звiдки гнiй, встановимо за будь-яких обставин, — уточнив я.

— Сподiваюсь… — не надто впевнено промовив Андрiйович. — Мали б. Надто специфiчний субстрат.

— Риба… Кого рибою годують? Знаю — качок на фермах. Можливо, нутрiй, фредок, ондатр. Там, де їх на хутро вирощують. Якщо велике господарство, то навiть з нутрiй лайна може набиратися достатньо.

— Можливо… — погодився колишнiй шеф. — От тiльки Iгор уже розглядав цi варiанти, шукав ознаки.

— I що? — не витримав я.

— Каже, що нi.

Я замислився, поклавши слухавку. Хто ж харчується рибою i дає таке вигiдне й оригiнальне добриво? Якщо б цих тварин вирощували масово, то й добрива вистачило б не лише на оранжерею панi Олени. Його використовували б усi, кому не лiнь, i в експертiв зараз не було би проблем з його iдентифiкацiєю. Однак нi. Звiр цей вочевидь був доволi рiдкiсним, проте гидив справно i не помалу, тож вистачало з лихвою на цiлу оранжерею. За будь- яких умов полювання на звiра здалося менi легшим, анiж на людину.