Розділ «ХLV»

Напевно, я ще довго розшукував би невiдомого, який забрав у київської пенсiонерки пса на кличку Мажор, як двi краплi води схожого до Джая. Можливо, не знайшов би взагалi. Принаймнi слiдство моє забуксувало б надовго. Але менi пощастило. Вони також припустилися помилки.

Власне, якраз тiєї хвилини думок типу «пощастило», не було. Навпаки. Розумiння цього з'явилося згодом. А тодi…

Мажор повнiстю звик до мене. Звик i я називати його iншим iм'ям. Вiн вiдзивався на кличку, бiг, брав з рук ласощi, випрошував ще. Вивозячи його на прогулянку за мiсто, я дозволяв собi вiдстiбнути ремiнець. Мажор починав вiдчувати у менi господаря. Та я переживав, щоб вiн нiкуди не подiвся. Тому й не вiдпускав побiгати десь у мiстi, у парку. Я також звик до нього і радiв, що пенсiонерка вирiшила залишити його менi. Назовсiм. А крiм того… Вiдчував невiдомо яким мiсцем, що цьому чорному сетеру ще доведеться зiграти свою роль у заплутаній Чумаковій історії.

Того ранку ми удвох виїхали на рiчку. Зима все нiяк не могла взятися до справи, швидко розтанув перший снiг, i заплави ще не були вкритi льодом. А такої пори по вiдкритiй водi ще бере щука. Я змучився у круговертi останнiх днiв. Дуже змучився. Вiдведений час фактично сплив, але хiба щось вирiшував один день? Хотiлося побути самому, заспокоїтися, послухати тишу. Та й що казати — просто закортiло закинути. Нехай i Мажор побiгав би очеретами, шубовснув би у воду, занюхавши запах дичини.

Я прочинив заднi дверцята i Мажор кулею вискочив на волю. Видираючи лапами жовту пожухлу траву, вiн дременув по березi i зник в очеретах. Почулося таляпання широких лап по водi. Тепер лазитиме доки не замерзне. Морози ще не вдарили i у прибережних заростях досi залишалася живнiсть, чий запах не залишав його байдужим. Я пiдiйшов до прогалини i махнув спiнiнгом. Ну, з Богом…

Позаду хрусьнуло. Навiть не хрусьнуло — просто хтось йшов по травi. Я обернувся миттєво. На ньому був жовтувато-зелений плямистий костюм, на головi — трикотажна шапка-маска, з прорiзiв якої на мене дивилися зосередженi очi. В руках вiн тримав автомат без прикладу i короткий ствол дивився менi у груди з вiдстанi якихось п'яти крокiв. Другий в такому ж вбраннi стояв бiля моєї машини.

Усе в менi опустилося. От i приїхали. Напевно, саме так пропав i Чумак. Ось хто винен у його зникненнi. Виявляється, я пiдiйшов надто близько. Пiд грудьми занiмiло i одразу забракло повiтря. Не здалося, виходить, Сергiєвi.

Вiдчуття швидкої загибелi…

— Два кроки до мене, — тихо скомандував вiн.

Я мовчки зробив їх. Ноги не слухалися. Спiнiнг закляк у руцi i блешня — чомусь це кинулося менi в очi — розгойдувалася на його кiнчику. Я ж так i не встиг. Тепер вже не закину. Напевно, нiколи.

— Ключi вiд машини, — так само тихо, майже пошепки промовив вiн.

Ключi були у правiй нижнiй кишенi. Думки почали скакати одна поперед одної. А рука полiзла за зв'язкою. Ось пальцi торкнулися брелока. I що? Вiддати? А що ж iще? I тодi… Здавалося, саме пiсля цього у груди менi вдарить черга. А потiм я зникну, як i мiй вiдомий об'єкт розшуків. Зникну обов'язково, адже за цим вони й прибули. Зникну, як i Чумак, разом з джипом, як не дивно. Тiльки Мажор знову довго бiгатиме берегом, шукаючи нового господаря, якого, напевно, вже бачив у менi. А потiм почнуться розшуки. Я знав, як це вiдбувається. Звiсно, так довго мене не шукатимуть… Накаркав Андрiйович про мою схожiсть з Чумаком. I доля схожа…

Моя рука повiльно вилiзла з кишенi без нiчого i полiзла до iншої. З переляку ж можна забути, в якiй кишенi ключi. I вiн мав це розумiти. Менi не потрiбно було iмiтувати тремтiння пальцiв. Слава Богу вони й так тремтiли. I черга дiйшла до внутрiшньої кишенi. Пальцi торкнулися рукiв'я пiстолета, вiдстiбнули хлястик, що фiксував його у кобурi. Скiльки разiв, вiшаючи його пiд пахву, я усвiдомлював, що роблю непотрiбну справу! Проте вперто тягав за собою цей вантаж. Я ж був тепер приватним детективом.

Пiстолет, що стрiляв гумовими кулями. Втiм, яка рiзниця! Однаково я не встигну цього зробити. Але пiдкоритися — означало пiдписати собi смертний вирок.

Моя рука повернулася у кишеню, де лежали ключi, i пальцi обхопили брелок. Нехай цей шанс був один зi ста, за нього належало хапатися.

Рiзкий звук сирен розколов тишу заплави i джип, заблимав усiма габаритами. Вони здригнулися i хоч-не-хоч на якусь мить повернули туди голови. А я несподiвано для себе, хоч намiрився з першими звуками кидатися в очерети, зробив рiзкий мах спiнiнгом. I жодного разу упродовж усього мого рибацького життя точнiсть закидання не коштувала так дорого! Удар трьохметрового хлиста з гачком-«кiшкою» на кiнцi змусив його з криком схопитися за обличчя, а я, вiдчувши у собi подвiйну силу, у два стрибки вже летiв сторчаком з берега у заростi. Смуга високого очерету не була широкою i зрешетити її кулями — справа кiлькох секунд. За нею мiлина. Кiнець…

Ну! Ну!!! Оце «ну!» несамовито волало у моїй головi й означало тiльки одне — чому ж ви ще не стрiляєте? Коли?!

Шубовснувши ще раз, я провалився по груди. Тут починалась глибина. Я принишк, розумiючи, що виплисти на чистоводдя — пiдставитися пiд кулi. Але зараз вони полiзуть сюди i тодi… Нi, тодi навiть мої гумовi кулi з вiдстанi кiлькох крокiв стануть для них небезпечними.

Я практично не дихав, чуючи скаженi матюки та зойки. Вiн кричав не своїм голосом, що вб'є мене. А на березi вже чулися новi голоси. I їх було багато!