Розділ «ХLV»

Потрiйний гачок мiцно засiв у його обличчi, зачепивши й око. Ну, зараз. Зараз вони вiзьмуться за мене усiм скопом. I я рухався краєм очерету, що захищав мене вiд їхнiх очей, проти течiї, притискаючи до вуха телефон, який на щастя, не встиг набрати води. Дихання перехоплювало. Господи! Ну вiзьми ж трубку!!!

— Андрiйовичу, я на заплавах. На мене напад. Рятуйте.

Усе. Вiн знав це мiсце i тепер мав би здiйняти ґвалт у своїх структурах. От тепер я мав дерти вiд них подалi. Чому ж за мною досi не лiзуть?!

— Он вiн! Он!

Тепер кiнець.

Усе в менi стислося вiд цього крику i пролунала автоматна черга. I ще одна. I знову матюки i крики. А голоси тим часом… вiддалялися! Що це було? Та я розумiв лише одне — швидше на берег, стороною у хащi, адже водою не втекти. Ломлячи очерет i падаючи з нiг, продерся до берега крокiв iз тридцять далi вiд мiсця, де стався напад, i побачив картину — вони скупчились на горбi вище вiд машини i цiлились в iнший бiк. Як це розумiти?!

Уздовж берега у бiк затоплених дерев плив Мажор. Голова його час вiд часу зникала мiж острiвцiв осоки, яка вiд цього рухалася. Черга вдарила знову i я бачив, як кулi спороли воду бiля собаки. Зовсiм поруч! Другий вiдбiг лiвiше i також приклав до плеча автомат.

Вискочивши з-за дерева я закричав i прицiлився. Як же гучно стрiляла моя зброя! Напевно, i кулi добряче шелестiли крiзь гiлки. Вони кинулися навсебiч i вляглися. I лише тепер вшкварило по менi. Засвистiло десь над головою. Останнi три пострiли я зробив, заскакуючи до машини. Ну!!!

Загрiбши усiма чотирма, джип таранив кущi, вириваючись iз пастки.

Я вже не чув стрiляють по менi чи нi. Виїзд на дорогу з твердим покриттям. Ну ось. От тепер мої руки тремтiли, так тремтiли. Я зупинився. Згори заплави були наче на долонi. Кущi верболозу, серед яких мiсцями блискає русло. Тихо. Нiхто за мною не гнався. Я знову набрав номер.

— Група виїхала, — була вiдповiдь. — Як ти?

— Живий.

Я промовляв це i не вiрив. Не вiрив, що маю зараз повне право вимовити це слово.