Розділ «XL»

Та дiстатися до пiскiв Одещини виявилося ще важче, анiж ритись у них. Склад груп вже був узгоджений i виїзд запланували на пiслязавтра. Тепер уже я нiяк не мiг протидiяти Оленi, яка вперто стояла на своєму — адже усi ми мали виконувати суто механiчну роботу, для якої чим бiльше рук, тим краще. Довелося погодитися. Замовники чекали додаткової партiї з трьох металошукачiв. I я вирiшив використати цей час, з'їздивши до Києва.

Хотiлося ще раз зустрiтися зi Зваричем. За двi попереднi зустрiчi я, здавалося, витяг з нього усе можливе i неможливе. Звiсно, у тому випадку, якщо Зварич не був спiльником Чумака у його планах. Не раз думалося i про це. I все-таки були новi обставини, якi я хотiв обговорити з ним. Мої пригоди та вiдкриття на «Бермудах» вимагали додаткового розгляду i я сподiвався на цю зустрiч. Хотiлося спробувати уточнити коло людей, котрi могли знати вiд Чумака або самого Зварича про «Бермуди» i фермера. По-друге, я збирався запропонувати й самому Михайловi участь в експедицiї. Тут Олена мала рацiю — чим бiльше рук, тим краще. I нарештi, позитивний у моральному планi момент зустрiчi з цiєю людиною так потрібний був мені перед новими випробуваннями.

Михайло радо погодився на зустріч. Вiн таки дiйсно був справжнiм другом Чумака i важко переживав його зникнення. Бачив i вiдверте моє бажаня досягти успiху. А потiм — справжнi мисливцi та риболови завжди зрозумiють одне одного.

Тамуючи хвилювання, я пiднявся сходами на другий поверх будинку i подзвонив у дверi. Джай вже добряче звик до мене i вiдчував у менi якщо не господаря, то принаймнi людину, якiй можна довiряти. От i зараз вiн присiв поруч, торкаючись своєю масивною висловухою головою мого стегна. Я погладив його по головi. У машинi я залишив куртку, в якiй приїхав, i накинув на плечi ту, Чумакову. Вона висохла, зберiгаючись серед речових доказів, проте була брудною, адже нiхто її, зрозумiло, не прав. У кишенi куртки лежали нiж та запальничка. Повiдець я тримав у руцi i на ньому був припнутий Джай. I менi страшенно хотiлося, щоб вiдчинив дверi сам Михайло. Я бажав побачити його першу реакцiю, адже нi про якi знахiдки по телефону мови не велося.

Дверi відчинилися i широке обличчя стоматолога висловило вдоволення. Та марно я намагався уздрiти в його очах ще щось.

— Ого… Ну проходьте. Ви що — просто з полювання? А де стiльки болота набрали? Снiг на дворi! Роздягайтеся. Думав, бiльше не побачимось…

— I я вас вiтаю. Також радий, що все-таки вда…

Слова заклякли у моєму горлi.

— Ти ж мiй красеню… — Зварич опустився на колiна у бажаннi приголубити Джая, але той обережно посунувся назад, ховаючись за мене.

— О… — обурився Михайло. — Маєш. А такий здоровань. А ви не казали, що у вас також гордон.

Я пильно дивився на Зварича i бачив лише його природну реакцiю. Бiльше нiчого. Чорт забирай… Думка, яка нагрянула так несподiвано, приголомшувала.

Чорти б забрали!

— Схоже, ви також не упiзнали його, — витиснув iз себе я. I додав: — Джая.

— Нi, не упiзнав, — скривився Михайло. — Тому що це не Джай.

— Ви добре придивились?

— А що тут дивитись? — знизав плечима Михайло. — Стоп, я зрозумiв. Ви що, знайшли цього пса? I вирiшили, що це Джай? Хе…

Замiсть вiдповiдi я витяг з кишенi документи на собаку, якi зберiгалися вдома у Чумака — родовідну та санiтарний паспорт з фотографiєю. Мисливськi документи, звiсно, зникли разом iз Чумаком.

— I що з того? — не зрозумiв Михайло. — Менi не потрiбно документiв, аби упiзнати Джая. Про що ви говорите? Ми його разом вибирали. Я стiльки разiв був з ним на полюваннi! Це пес мого друга, розумiєте? А скільки разів Андрій за кордон швендяв — у мене ж його другий дім! А ви — «документи»…

— А повiдець? А куртка? — тепер я розгубився зовсiм. — А нiж?