Розділ «XL»

Вигляд мiй свiдчив про цiлковиту безпомiчнiсть, коли я дiставав з кишенi куртки ножа i вiдкривав його.

— А нiж цей вiдкривається значно легше, — змiнившись на обличчi, промовив Зварич, вiдбираючи його у мене.

Михайлова рука зробила непомiтний рух i лезо вилетiло саме, хоч нiж i не був обладнаний пружиною.

— Ось так. Де ви його взяли?

— Там де i Джая, — вiдповiв я. — Там, де i цю брудну куртку! Там, де Чумака реально бачили люди у той день, коли вiн пропав.

— Нiж Андрiя, — швидко i впевнено промовив Зварич. — Один з улюблених. Завжди тягав його iз собою. А куртка нi. Не було у нього такої. Принаймнi я не знаю. Не в його стилi. Та яке там! Не сподобалася б йому така рiч. Нi. Вона ж у якiм-небудь Фастовi пошита!

— А повiдець?

— I повiдець начебто не його. Дешевий. Андрiй любив статуснi речi, коли стосувалося полювання. Грошей не шкодував. Його пес повинен був мати найкращий i повiдець, i ошийник. Особливо, коли фiнансовi проблеми вiдiйшли у минуле. А це що? Принаймнi такого ремiнця я не пам'ятаю.

— А нiж, кажете, його…

— Нiж стовiдсотково. I запальничка. А у Джая, якщо вам недостатньо моїх завiрянь, нiс по краях був коричневий. Ми ще вагалися — брати щеня чи нi, це ж ґандж. I пiднебiння у Джая чорне. А це не так часто трапляється. Розкрийте йому рота.

Зовсiм спантеличений, я пригорнув пса i роззявив йому рота. Пiднебiння рожевiло, як у бiльшостi собак, лише одна темна плямка. Це був не Джай! Я розумiв, але попри усе бажання не мiг сприйняти такої думки. Та й на Зварича, Михайло мав рацiю, Джай мав би вiдреагувати по-iншому.

Я сидiв за столом, пiдперши голову руками. Слiдство моє несподiвано завертало так, що опускалися руки. Що ж таке? У мiсцях, де Чумака бачили востаннє, бiгав, наче неприкаяний, покинутий пес, як двi краплi води схожий на Джая. Вiн сидiв на мисливськiй куртцi, у кишенях якої лежали речi, котрi дiйсно належали Чумаку i на комiрi якої залишилися слiди Чумакової шкiри! Як мав я це пояснити?

I ще не прояснились остаточно у моїй головi варiанти трактування цього явища, як телефон був у руцi, а пальцi набирали номер Сергiя.

— Слухай уважно, — промовив я, збираючись з думками. — Зараз кличеш Романа з Павлом, кидайте усе i шукаєте, хто у межах України за останнi пiвроку продав пса породи шотландський сетер, вiн же сетер-гордон, кобеля вiком вiд одного року i старше.

— А як же Одеса? — не зрозумiв той. — Треба до Антонюка йти, металошукачi отримувати…

— До бiса Одесу! — вигукнув я. — Встигнеться туди, не переживай. Пiску ще намiсиш, це я тобi обiцяю. Слухай мене уважно. Сетер-гордон. Продав, вiддав — не має значення. У кого пропав такий пес або вкрали. Виходите знову на товариства мисливцiв та рибалок, кiнологiчнi товариства. Насамперед складаєте по усiх обласних центрах списки власникiв собак цiєї породи — їх не так вже й багато — порода елiтна. Обов'язково пiдшивку мисливських газет i журналiв — там регулярно друкують оголошення купiвлi-продажу мисливських псiв. Далi — повiдомлення про пропажу псiв — знову ж таки цiєї породи. Ми маємо знати, хто упродовж останнiх шести мiсяцiв купив або вкрав такого пса. Ти зрозумiв?

— Ви… хочете сказати, що наш пес… не Джай? — обережно збагнув Сергiй.

— Саме це я й хочу сказати, — зiтхнув я. — Але поки що про це нiкому нi слова.

Поклавши телефон, я змучено подивився на Зварича.

— Ми з вами також можемо постаратись, — упевнено промовив лiкар. — Тут. Голова нашого кiнологiчного товариства — мiй добрий знайомий i пацiєнт. У нього бiльше важелiв. Давайте просто зараз.