Розділ «V»

Я все ще не мав на руках документiв особи, що займається приватною детективною дiяльнiстю, але професiйна сверблячка не дозволяла сидiти склавши руки. До того ж, цими вихiдними Зварич був у мiстi, приїхавши до батькiв. Що ж, однаково колись я мав це зробити.

Для зустрiчi зi мною вiн вийшов у сквер, де ми й прилаштувалися на однiй з лавок.

— Пане Михайле, — почав я. — Звiсно, ви маєте повне право не спiлкуватися зi мною, адже поки що не маю навiть офiцiйного посвiдчення — документи ще не готовi. Проте, якщо ви дiйсно зацiкавленi у пошуках друга, мусите допомогти. А особу мою може засвiдчити Олена Чумак. Вона є одним з моїх замовникiв. Зателефонуйте їй просто зараз. Якщо, зрозумiло, її думка має для вас якусь вагу.

Здивовано хитнувши головою, Зварич вiдiйшов з телефоном на кiлька хвилин, а повернувшись, запитав:

— Ви що дiйсно розраховуєте його знайти?

— Я розраховую розкрити цю справу, — уточнив я.

— Ну, гаразд, Бог у помiч… — знизав плечима Зварич. — Що треба вiд мене?

— Хотiв би уточнити деякi моменти, — я влаштувався зручнiше i зустрiвся з ним поглядом. — Пане Михайле, у моєму розпорядженнi всi матерiали слiдства. Я перечитав вашi свідчення, знайомий з усiм, що стосується вас. I розумiю, як ви почувались у тi днi. Слiдчi не мали за що вхопитись, i на певний час ви опинились у ролi чи не головного пiдозрюваного. Чи не так?

— Ну, очевидно… — згодився Зварич.

— Я не маю нiчого особисто проти вас, лише хочу знайти Чумака. Прошу розумiти це i не настроюватися проти мене, хоч якими були б запитання. Гаразд?

— Гаразд, гаразд, — почав нервувати Зварич. — Давайте вже нарештi до справи.

— Нехай, — я вирiшив почати здалека. — Пояснiть менi один факт, який, на мою думку, свідчить проти вас. Чому ви вiдмовилися вiд спiльної поїздки, у яку Чумак вас запрошував?

— О, Господи… — Зварич звiв очi до неба. — Ви ж самi казали, що читали всi матерiали справи! Там усе написано! Менi набридло це пояснювати! Я дiлова людина! Маю справи! Приватна практика, бiзнес, який мене годує! Розумiєте? Тому у першу чергу справа, а вже потiм полювання з другом, хоча це менi бiльш нiж приємно. Але передусiм все ж таки бізнес. Iнакше не виживеш. Що вам не зрозумiло? Там же написано — всi докази представленi, всi документи. Наш стоматологічний кабiнет — приватна структура. Ми з колегою працюємо у нiй як лiкарi-стоматологи. I оскiльки вона наша власнiсть, то хтось iз нас має бути ще й адмiнiстратором. Директором, розумiєте? А це зовсiм iнше. Це маса усяких господарських, юридичних та iнших нюансiв. Це важко. Мало хто так робить зараз. Як правило, стоматологiчнi кабiнети є власнiстю стороннiх осiб, комерсантiв бiльшого калiбру. Лiкарi лише працюють у них, цей варiант рентабельнiший. Ми спробували iнакше, хоча це важко. Принаймнi менi, адже я виконував обов'язки адмiнiстратора й директора. Мiй напарник взагалi не хотiв про це чути, хотiв тiльки лiкувати зуби i рахувати грошi у своїй кишенi. Але я поставив питання руба: або ми мiняємося щокiлька рокiв iз цим головуванням у справi, або я передаю усе стороннiм особам. Чесно скажу, цього менi не хотiлося. Тому i забув я про усе iнше, коли Iгор згодився. I власне, саме у той час я займався справами передачi права власностi на кабiнет. Чи до полювання менi було?

— Угу… — невизначено гмукнув я. — Зрозумiло. Тим паче, i не мали з чим полювати. У матерiалах фiгурує також iнший факт, що за мiсяць до цього ви ще й рушницю продали.

— Та до чого тут рушниця? — вiдмахнувся Зварич. — Андрiй мав аж три. Одну б менi дав. Ну, не зовсiм законнi дiї, але цiлком припустимо. Разом полювали б його рушницями. Це не причина. Я просто не мiг. Не до цього було.

— Ясно, — згодився я. — Але от пояснiть ще одне. Навiщо ви продали рушницю?

— Як навiщо? — не зрозумiв Зварич. — Хiба це заборонено? Продати одну, купити iншу. Грошi з'явилися, з роботою розкрутився. Вас дивує бажання мати кращу? А якби йшлося про машину, це також здивувало б вас?

— Ну, до машин ще дiйдемо, мова про рушницю, — завернув я у потрiбне русло. — «Бенеллi» — марка елiтна. Сама модель також дорога. У чудовому станi була на час продажу. Чого ж ви ще хотiли?

— Як вам сказати… — нервово посмiхнувся Зварич. — Ви не зрозумiєте, можливо… Мисливцi так кажуть — до плеча не лягала. Ви не дивуйтеся. Штивнi мисливцi iз забаганками. А рушниця — це так, наче скрипка. От може десь якось не звучати на яку соту долю тона i вже не приносить задоволення. Розумiєте, не всi їздять на полювання пити горiлку i бахкати по пляшках. Для певної частини це питання естетики, культури i тонкого розумiння справи. I якщо рушниця не лягає до плеча так як хочеться, це серйозна причина, аби помiняти її. Ви почитайте про це, якщо менi не вiрите.