Розділ «ХХXIX»

Офiцiйне слiдство у справi Чумака отримало друге дихання. На другий день пiсля наших знахiдок у «Бермуди» приїхала опергрупа. З'явилася купа народу. Кущi навколо болiт прочiсували знову, фахiвцi з металошукачами обнишпорили геть усе не лише навколо болота, а й на схилах. Заростi бур'яну витоптали. Приїхала купа ментiвських чинiв. Вишгородський райвiддiл, якому пiдпорядковувалися села, переживав страшнi часи. Я згадував свою роботу районним експертом i вiдверто спiвчував колишнiм колегам.

Бiдний Венцель «стогнав» на повну. Кiлька разiв його допитували, а на фермi зробили обшук по повнiй програмi. Нiчого не знайшлося. Нiчого крiм двох свiдкiв, якi на власнi очi бачили, як Чумак зранку двадцять третього березня попрощавшись виїхав з ферми у невiдомому напрямку, пiсля чого Венцель залишився разом з ними ремонтувати трактор, чим i займався до глибокої ночi.

Тепер я частiше телефонував Олені, не приховуючи вiд неї жодної дрiбнички, адже знав, як вона переживає. Про її приїзд, на який вона натякнула одразу, не могло бути й мови. Щоразу незмiнно вона запитувала, як трактувати усi цi знахiдки i щоразу я терпляче пояснював, що вони не доводять анi кращого, анi гiршого з варiантiв. Просто ми неухильно просуваємось до успiху.

Групу експертiв очолював Андрiйович. Куртку та знайденi у нiй речi вiдправили на експертизу i з години на годину ми чекали офiцiйних висновкiв.

Я i далi юридично фiгурував як приватна фiрма, задiяна у пошуках, i усi мої досягнення були занотованi у вiдповiдних протоколах. Мене вводили у курс справ та знайомили з планом розшукових заходiв. Двiчi навiть запрошували на наради. Нехай я й не був там своїм, але цi люди розумiли, що завдяки менi справа зрушилася з мертвої точки i, можливо, ще отримає якесь логiчне завершення. Час невблаганно спливав i я розумiв, що цей спалах активностi офiцiйного слiдства — рiч тимчасова i напряму залежить вiд моїх подальших успiхiв. А отже це явище нiяк не пiдтримає мене на плаву, коли вiдведений менi час спливе.

Якось пiсля закритої наради у мiсцевому районному управлiннi я дочекався Андрiйовича i ми присiли у кафешцi за рогом. Вiн якраз збирався вирушити додому.

Сiвши за стiл, вiн без зайвих слiв розпакував папiр i демонстративно перегорнув у ньому доларовi купюри.

— Так, поки Прокопчука немає… Це вiд Густавссона. Свого роду премiя. За промiжнi досягнення. Можливо, — колишнiй шеф виразно подивився на мене, — на цьому твої досягнення скiнчаться взагалi.

— Тодi й собi мусите вiдрахувати, — розвiв руками я.

— За мене не переживай, — заспокоїв Андрiйович, простягаючи грошi. — Я на особливому рахунку. Слухай по сутi. Значить остаточний висновок — пальчики на ножi належать Чумаковi. На лезi — сам розумiєш, за пiвроку жир та амiнокислоти розклалися, плiснява з'їла, але й там розрiзняються. А от на латуннiй частинi зверху — сто вiдсоткiв. Руки були жирнi, тож латунь окислялася якраз помiж папiлярних лiнiй. Алоксановий тест — без сумнiвiв. Чумаковi вiдбитки. Далi собачий ошийник — також стовiдсотково. Частини шерстi — усе вiдповiдає, iдентичнi наданим зразкам з твого пса.

— Не мого, Чумакового, — виправив я.

— Нехай, — погодився Андрiйович. — Запальничка. Знову ж таки вiдбитки на латунi. Пощастило нам, була б дешевка — нi хрена б не намалювалися пальчики. Ага, тютюн! У топцi запальнички залишки згорiлого тютюну — «Давiдофф Голд». Його. Ну i останнє — куртка. Генетична експертиза зразкiв епiтелiю шкiри з комiра. Чумак носив куртку. Тож премiя заслужена. Казав я, нi — задницею вiдчував, що втнеш ти тут бiльше, як вони усi разом… Усiх «взув» — пiвкраїни шукали…

— Користi з того… — зiтхнув я. — Час пiшов. Скоро мене запитають.

— Ну запитають… — розвiв руками Андрiйович. — У них i крiм твого Чумака проблем не бракує. А там поки новий розшук органiзують… Також «не знайдуть» одразу. Ще з мiсяць вдаватимуть… Є час. Але не зациклюйся на цьому! I журналiстку не шугай! Дiстала вона вже мене… Iди на телебачення, поки просять, рекламуй свою справу — нехай агенцiя Рибака в усiх на слуху буде. Потiм же легше розкрутиш свою справу, клiєнтура знатиме, куди йти!

— А таємниця слiдства? — нагадав я.

— Якого слiдства?! — пошепки кричав Андрiйович. — Ти що, дiйсно знайти його хочеш? Толю… Ну ти нiби нинiшнiй… Кому ж як не тобi розумiти, що у подiбних випадках нiхто нiколи нiкого не знаходить! Господи, ти ж як дитина iнодi буваєш… Не лови ґав, прошу тебе. Ще може дiйсно колись на старостi рокiв «пальчики» у твоїй лабораторiї визначатиму…

Надiйшов Прокопчук. Посмiхаючись, здивовано похитуючи головою, подав менi руку.

— Ну, сильон, сильон… Отак от — пашеш день i нiч, дурнi папери «гризеш», пильники отримуєш, а тут новоспеченi приватники втручаються, грошi та славу загребуть, а нам що? Далi самi прочуханки…

— То що тепер виходить… — почав я, не слухаючи його.