Розділ «ХХXIX»

— Офiцiйна версiя? — перепитав Андрiйович, повертаючись до Прокопчука. — Як, Володю, що там з офiцiйними версiями?

— Нi, не треба офiцiйних, — перебив я. — Не хочу. Вашi офiцiйнi версiї — це полiтичнi iгри i тiльки. До того ж, досi усi були помилковими. Давайте логiчно. Послухайте мене. Джипа у тих заростях не було. Це доведено. Отже, Чумак вийшов з машини, при цьому пса вiдпустив, адже ошийник поклав до кишенi. Невiдомо для чого залiз у глибину чагарникiв, почав рубати гiлки, не закiнчив. Пiсля цього зник, а куртка, сокира i пес залишились.

— А у «зник» кiлька варiантiв, — пiдтримав Андрiйович. — Наприклад, напали, вдарили, завантажили у його ж машину i повезли.

— Або ж почув щось, побачив або зателефонували, вскочив у машину, може навiть вiд'їхав, — продовжив Прокопчук. — Пса у той момент поруч не було, кликати не мав часу, думав, що повернеться i забере. А сталося не так, як гадалося.

— Або ж почав рубати гiлки. А з псом щось сталося. Чумак мiг почути, як той десь скавчить. Усе кинув i побiг дивитися. А там…

— Сокиру б не кинув, — упевнено заперечив я. — Якби передбачав небезпеку, сокири не лишив би, iз собою взяв би.

— Ну, звiсно, — погодились обидва мої колеги.

— Та найголовнiше, що тут не зрозумiло, — вiв я свою думку, — Джай не сидiв би там досi. Ось те найголовнiше, що не вписується в жодну версiю. Вiн мав би слiд узяти. Вiн шукав би господаря, за машиною бiг… Уявiть — пес пiвроку на куртцi просидiв. Це свiдчить про його вiрнiсть. Андрiйовичу, це ж не «двортер'єр», а елiтний сетер. У нього це в генах. I сидiти на мiсцi вiн мiг лише в одному випадку — якщо господар пропав невiдомо куди, не залишивши слiду. Розумiєте — слiду! У цього пса золотий нiс, я бачив на власнi очi. Документи його почитайте, якщо менi не вiрите. Елiтна лiнiя. I сидiти на мiсцi вiн мiг за однiєї обставини. Якщо запах господаря пропав. Зник. Отак-от — розумiєте? Був щойно тут. Раз — i немає. I слiду не залишив. I тодi пес у повному нерозумiннi, виє на мiсяць i чекає.

З таким самим повним нерозумiнням тепер дивилися на мене Андрiйович i Прокопчук.

— Так пропадають, я чув, лише на Бермудах, — розвiв руками Прокопчук.

— А там i є «Бермуди».

— Iди ти… — не витримав Андрiйович. — Давай серйозно.

— А я серйозно. Мислю логiчно i лише так будую версiї. Отже, як на мене, у випадку, якщо Чумак зайшов у заростi i там скинув куртку, то варiант далi лише такий. Зник. Провалився. Хоча нi, Джай тодi рив би лапами яму. Не смiйтеся! Швидше — випарувався. Лише тодi пес поводився б так. Це однозначно. Якщо Чумак, залишивши Джая, сiв би у джип i поїхав, якщо Чумака вдарили б по головi, запхнули кудись i понесли, повезли… Джай бiг би по слiду. Якщо сам Джай отримав би при цьому травму i лежав би непритомний, то очухавшись рано чи пiзно, також побiг би по слiду. Розумiєте? Для нього цей слiд не пропав би навiть за добу. Хiба у вертолiт завантажили. Але вертольотiв тут вже купу рокiв нiхто не чув i не бачив, вiдтодi, як наказала довго жити радянська авiацiя.

— Тобто… є й iншi версiї… Я так розумiю? — зосереджено промовив Прокопчук.

— Звiсно. Якщо тiльки не мiсцевi «Бермуди» дивним чином поглинули Чумака i джип, то Джая… — я витримав паузу, — привезли разом з курткою. Кинули там. Щоб ми довго i нудно шукали Чумака саме на «Бермудах». Хтось мiг бути у курсi його справ настiльки, що знав i про самi «Бермуди», i про Васю Венцеля, у якого письменник провiв час, i вирiшив скористатися ситуацiєю. Рийте, хлопцi, болота, копирсайтесь у мiстицi, трусiть Венцеля, благайте здичавiлого пса… Доганяєте? А час iде. I чим далi, тим менша iмовiрнiсть знайти його.

— Хибний слiд, розумiю… I кущi, ти кажеш, усерединi вирубанi, невiдомо для чого… — Прокопчук надовго замислився. — I у чiм ти бачиш перспективу?

— Перспектива у тiм, щоб розiбратися у цiй плутанинi i пiти далi — справжнiми слiдами. Знаєте, як ото на зайця по снiжку. Iдеш, а там наплутано слiдiв… А вiн навмисно крутить i крутить, аби бачити того, хто по слiдах пiде, щоб зайчатинкою поживитися. А сам лежить на горбочку i стежить, як ви пiд ноги собi дивитеся i петляєте. Тiльки до нього спиною повернетеся — вiн рвоне — i бувайте здоровi. Скажете не так, Андрiйовичу?

— То ти… хочеш сказати… — Андрiйович ледь доглупував мою думку, — що… що це… вiн сам?! Чумак? Що вiн живий i сховався? Оце ти мав на увазi?!

— Ну, можливий i такий варiант, — обережно згодився я. — Можливий, хоча також у свою чергу має багато заперечень. Але є у мене така версiя, причому не сьогоднi виникла. Скажiмо так, має право на життя. Але зараз не хотiв би її розголошувати через одну просту причину. Якщо вона правдива, то при найменшому витоку iнформацiї вiн може сховатися ще глибше. I знайти його буде ще важче. А так…

— Хмм… — замислився Прокопчук. — Хмм… Весело. I що далi?