Розділ «IV»

Вивчивши матерiали слiдства, я взявся за конкретну роботу. Так би мовити, вдався до власних дiй. I почав iз зустрiчi з Оленою Чумак. У моїй кишенi ще не було посвiдчення приватного детектива, що певним чином вiдкривало б можливостi для роботи зi свiдками та виконання iнших слiдчих дiй. Поки я ще був «нiким», вона ж, якщо вiрити, — людиною, зацiкавленою у розшуку письменника, тому мала сприяти менi i без документа. Принаймнi так твердило моє перше Я, спираючись на просту логiку. Та друге також не мовчало, вставляючи зовсiм не до мiсця свої п'ять копiйок. Воно оживляло у пам'ятi образ гарної жiнки, який випромiнював гiднiсть, розум i вишуканi манери. Жiнки, що упродовж пiвгодини сидiла поруч зi мною i чия присутнiсть, можливо, таки вплинула на моє кiнцеве рiшення. «Цей захiд крiм користi для справи буде ще й приємним», — уперто стверджувало воно. Перериваючи нiкому не потрiбну полемiку своїх складових, я рiшуче взяв телефон.

Зрозумiло, час не марнувався i без Олени. Ще у ресторанi Андрiйович передав менi пакунок з копiями компакт-дискiв, вилучених при обшуку на квартирi Чумака пiсля його зникнення. Як усi письменники, Чумак перiодично скидав iнформацiю зi свого комп'ютера, страхуючись про всяк випадок вiд вибрикiв технiки. Звiсно, вiн не робив при цьому вибiрки, що там з'явилося нового за останнiй час, а просто перiодично раз на кiлька мiсяцiв записував усе на компакт, i кожен наступний диск таким чином мiстив усю попередню його писанину плюс дописане за останнi кiлька мiсяцiв. Дискiв було бiльше двадцяти, i за допомогою нескладної комп'ютерної обробки я визначив той, останнiй, з найповнiшою iнформацiєю, яку i закинув до свого ноутбуку. Тож за найменшої наявностi вiльного часу сiдав i читав його твори — дописанi й недописанi, нариси, синопсиси i все, що потрапляло на очi, намагаючись нiчого не пропустити. Та поки що всупереч прогнозам Андрiйовича, жодних цiнних iдей, пов'язаних з творчим доробком письменника, не виникало.

Ми пили каву у розкiшно обставленiй новiй квартирi. Меблi i ремонт за останнiм словом. Та й сама господиня виглядала не так, як зазвичай нашi люди у себе вдома, навiть якщо знають про чийсь прихiд. Картинка iз серiалу про вищий свiт… Друге Я тихо всiлося у куточку, усвiдомлюючи непомiркованiсть нещодавнiх власних заяв i вiддаючи iнiцiативу першому.

— Панi Олено, — вiв я, намагаючись не розпорошувати свою увагу на неї та квартиру. — У мене склалася думка, що у вас не було особливого порозумiння з чоловiком…

— Ну чому… — вона на мить замислилася. — Порозумiння — це якраз те, що було. Я не чiпала його, вiн мене. Андрiй мiг жити як хотiв, усвiдомлюючи, що його справа — писати i жити так, як сам вважав за найзручнiше. Усi цi постiйнi роз'їзди, тусовки, закордоннi та мисливськi подорожi… Я йому не заважала. А втім, могла i сама жити як бажала, забезпечуючи, звiсно, його тили. Вiн знав, що у нього є доглянутий дiм, що отриманi грошi прилаштованi i збереженi, що є кому подбати про доньку, хоч вона вже практично доросла i самостiйна. Навiть деякi технiчнi, не глобальнi питання з продюсерами та видавництвами я вирiшувала особисто.

На столику передi мною лежали роздрукiвки, зробленi Оленою. Вона, як людина педантична, вела їх сама. Тут був увесь баланс заробiткiв її чоловiка. Данi про те, яка книга коли була видана, перевидана, яким накладом i скiльки за це отримано грошей. I знову ж таки баланс витрат. Нiхто не рахував у цьому домi до копiйки, але «з грубшого» усе збiгалося.

Сама Олена вже другий рiк мала невеликий магазин квiтiв, власницею якого була офiцiйно i який давав їй можливiсть задовольняти особистi потреби, не тягнучи грошей, зароблених чоловiком.

Поки розглядав документи вона вийшла, наче розумiючи, що так менi зручнiше, а згодом на столику з'явилася кава i тарiлочка з кiлькома вишуканими бутербродами та тiстечками.

— Дякую, це зовсiм не обов'язково, — зауважив я, присаджуючи оте друге Я, що тепер наче схаменулося i збиралося завадити роботi.

— Чому ж, ви у мене вдома, а менi подобається бути гостинною. Крiм того, ви людина, якiй я довiряю i на допомогу якої сподiваюся.

— Звiдки довiра? — поцiкавився я.

— З рекомендацiй компетентних людей.

Сервiрування було завершене й Олена присіла навпроти.

— Яких людей, цiкаво?

Виявляється, у нас iз нею були спiльнi знайомi, що характеризували мене з позитивного боку!

— Ну, зокрема… тiльки не дивуйтеся! Iванчука Павла Олексiйовича. Гадаю, ви його пам'ятаєте.

Я пам'ятав. Ще б пак.

Ця… скажiмо так, цей юрист, заступник прокурора областi, два роки тому вiв мою справу у судi, висуваючи проти мене жахливi звинувачення. Ще б його не пам'ятати! Свого часу ця iстота збиралася запроторити мене до в'язницi рокiв так на вiсiм, не менше. А його голос — густий, басовитий нерiдко вчувався уночi, вже пiсля згаданих подiй.

— У вас поважнi знайомi, — з неабияким сарказмом зауважив я, намагаючись водночас приховати розгубленiсть. — Хоча не сподiвався на позитивнi рекомендацiї з їхнього боку.