Розділ «IV»

— Людина часто отримує те, на що не сподiвається, — зiтхнула Олена. — Як у позитивному, так i негативному планi. Чи не так? А думка Володимира Вишневського вас також здивує?

Вишневський, навпаки, був адвокатом, який тодi захищав мене. Захищав погано i навiть бездарно. Настiльки бездарно, що змусив мене подумки вже поховати себе остаточно. Проте несподiвано усе завершилося не найгiрше. I тепер цi двоє, до яких я не мав найменшої симпатiї, давали позитивнi рекомендацiї стосовно мене жiнцi, котра сподiвалася на мою допомогу.

— Також, — погодився я, виринаючи зi спогадiв. — Бачу, вам про мене вiдомо бiльше, нiж менi про вас.

— Це старi зв'язки, ще моїх батькiв, — пояснила Олена. — Мусила ж я уявляти, з ким матиму справу. А щодо мене… Ви ж для того й прийшли, аби дiзнатися бiльше. Якщо це потрiбно. Зобов'язуюся вам допомагати у цьому i не тiльки.

— Ви так зацiкавленi в успiху… — несамохiть вихопилося у мене, напевно через спогади про згаданих нею осiб.

— Зацiкавлена, повiрте, — вона й не збиралася ображатись.

— Бiльше, нiж будь-хто з iнших замовникiв. I бiльше, нiж вам здається.

Яку каву подають у таких домах, де живуть такi жiнки? Аромат, що долiтав з маленької фiлiжанки, був дивовижний. «Пий спокiйно, — пiдштовхувало друге Я, — це ж в iнтересах слiдства. Хтозна, яка деталь i коли може виявитися важливою. I вiд коньяку дарма вiдмовився!» Та дякувати Богу, перше Я таки залишалося головуючим.

— Усi вони, повiрте, переслiдують кожен свою мету. Пiар, грошi — усе що завгодно. У цьому й тiльки у цьому планi їх цiкавить проблема. Я ж справдi хочу знайти Андрiя. У нас нiколи, навiть замолоду, не було нiжних почуттiв. Так, я не розумiю його поглядiв i способу життя. Вони навiть завжди дратували мене, якщо хочете! Але, попри усю свою дивакуватість, попри усю неорганiзованiсть i легковажнiсть, Андрiй все-таки дружив з головою, а ми завжди залишались добрими, надiйними союзниками i… — Олена на мить зупинилась, — вiн нiколи не покинув би мене у бiдi. I я упевнена, шукав би до останнього. Тому i я хочу це зробити.

Чи могло це бути театром? Чому нi? Гарнi, розумнi й упевненi у собi жiнки умiють справляти враження, умiють переконувати. Тим паче, якщо їм вдається вчасно вловити борсання у спiврозмовниковi отого другого Я.

— Скажiть, панi Олено, а у вашого чоловiка був хтось? — запитав я, намагаючись не перейматися думками, чи можна вiрити цiй жiнцi у подiбних питаннях. — Ви мене розумiєте. У справi багато написано про це, але хотiлося б почути вашу версiю.

— Розумiю. Скажу вам чесно, я не цiкавилася. Поясню: вiк i становище, коли на перший план виходять iншi цiнностi. Можливо, це не правильно. Повторю — ми не були особливо близькi. Напевно, нiколи. Але разом нам завжди було зручно.

Ми довго пили каву i в мене вималювалася картина про це подружжя. Схоже, тут не бажали зникнення i тим паче смертi одне одному, хоч стосунки їхнi не могли вважатися безхмарними.

У Чумака було багато знайомих, приятелiв. Проте вiд Олени я дiзнався про одного, вiдносини з яким, на її думку, були значно глибшими, душевнiшими. З цiєю людиною Чумака єднало його захоплення. Це був Михайло Зварич. З мiстом його пов'язували батьки, до яких вiн часто навiдувався. Сам же Михайло переїхав до Києва, вiдкрив приватний стоматологiчний кабiнет. У нього, за свiдченням Олени, постiйно зупинявся Чумак пiд час перебування у столицi. Та й серед гостей Чумакiв найчастiшим i найбажанiшим Олена також вважала його, не збираючись приховувати вiд мене симпатiю до цiєї людини.

Олена на власнi вуха чула розмову чоловiка з Михайлом безпосередньо перед його виїздом на весняне полювання. Чумак настiйливо пропонував приятелю їхати разом, але той чомусь не мiг, тому й вiдмовлявся. «Чого ти причепився до людини?» — спитала тодi вона.

Пiзнiше Михайло довго колотився у механiзмi слiдства й очевидно вже був не радий дружбi з Чумаком. Я уявляв, як тим, хто вiв пошуки, не було за що зачепитися. А тут друг, мисливець, що начебто вiдмовився. I дружина зниклого чула. Маса допитiв i навiть обшук нi до чого не привели. Усi цi днi Зварич був у Києвi, вiд рання до вечора лiкував пацієнтів, а по ночах спав удома. Алiбi залiзобетонне. А втiм, була одна зачiпка, яка змушувала мене продовжити роботу саме зустрiччю з цiєю людиною.

Його показiв у справi було чимало i всi вони нiби й не мали особливої ваги. Та читаючи матерiали його допитiв, уперше зрозумiв, що Андрiйович мав рацiю, кажучи, що саме я мiг би вловити отi специфiчнi мисливськi нюанси. Така собi маленька невiдповiднiсть одразу кинулась в очi.

I я вже знав — йому доведеться бодай раз потерпiти ще й мене.

Якщо, звiсно, ця людина зацiкавлена у розшуку Андрiана Чумака. Ми вже стояли на порозi, хоча зовнiшня половина дверей залишалася зачиненою. Подарована Оленою вiзитка з атрибутами її квiткового магазину лягла до моєї кишенi, а друге Я ненав'язливо висловило жаль через необхiднiсть залишити це помешкання i його господиню. Втiм, нiчого дивного у цьому не було. А усвiдомлення, що першому Я вдалося гiдно вiдпрацювати, створювало непоганий настрiй.

— Розумiю, — несподiвано промовила Олена, зупиняючи мене у бажаннi вiдчинити дверi. — Я розумiю, що у вас щодо мене вистачає всiляких пiдозр. Це ж ваша робота, напевно, так i має бути. I розсiяти їх, поставити себе на належне мiсце у вашiй, скажiмо так, системi я не можу, хоч скiльки б переконувала словами, хоч скiльки б демонструвала свою гостиннiсть i принаднiсть. Проте хочу вам сказати одну рiч. Коли їм усiм набридне шукати Андрiя — а таке станеться — я продовжуватиму пошуки з вами. Можете бути певнi.