Розділ «XXVII»

Увечерi перед виїздом я махнув на усе i лiг спати о восьмiй. Назавтра потрiбна була насамперед свiжа голова i сили. Починати мали учотирьох, зi Свiтланою вирiшив не зв'язуватися. А за кiлька днiв до нас мала приєднатися ще одна група, створена зусиллями Антонюка та Густавссона. Власне, нiчого такого менi й не довелося пояснювати i переконувати. Можливо, подорож в одеськi лимани буде останнiм ривком у цiй справi. Можливо. Проте десь усерединi залишався сумнiв, що це зусилля докладатиметься не у потрiбному напрямку. Невпевненiсть заважала, вiдволiкала, не давала сконцентруватись. Окрiм як уживатися з нею, нiчого iншого менi не залишалося.

Мобiльний дзеленчав настирливо, витягаючи мене з нетрiв сну. Очi розплющувалися погано i не могли нiяк розiбрати напис на екранi хто ж дзвонить. Не читався й час у куточку дисплея.

— Алло! Слухаю…

— Доброї ночi! Анатолiю Петровичу, пробачте за пiзнiй дзвiнок, це Михайло. Зварич. Якщо пам'ятаєте.

Ще б не пам'ятати. Сон злетiв миттєво.

— Михайле? Це ви? Господи… Котра година? Щось сталося?

— Як вам сказати… Начебто й не сталося, але спати не можу. Згадав ще вдень, а тепер кручусь i нiяк не засну. Нiби дурниця на перший погляд, а сну не маю. Ви ж казали, за найменшої необхiдностi, будь-коли…

— Кажiть, не тягнiть, — попросив я.

— Словом… — вiн нiяк не мiг з чогось почати. — Словом… Ну згадав я одну рiч. Якось несподiвано згадалося. Та й не дивно, давно це було. Може й зо два роки уже. Вибралися ми з Андрiєм тодi на полювання. Виїхали кудись — кiлька дiб у наметi пожити, напитися… Власне, так i сталося. Ну, знаєте, розмови всякi… I от розповiв менi Андрiй про якогось мужика, ну, типу з мiсцевих, де вiн колись був на полюваннi… Бігме, не пам'ятаю, яких часiв ця згадка. Ота розмова Андрiя з ним… Може за рiк до нашої ночiвлi, а може… Не важливо! Розповiдав йому цей мужик, що там, де вiн живе, неподалiк є згубне мiсце. Усякими казками пообростало. Зникає там худоба, люди. А найцiкавiше, казав цей мужик, там регулярно спостерiгаються якiсь оптичнi ефекти. Ну i… Словом, як допитували мене колишнi вашi колеги, чогось воно менi не згадалось. Та це ж повна лажа! А тепер… Ну ви ж самi казали, що у будь-який час дня чи ночi…

— Казав, — пiдтвердив я. — А тепер давайте спокiйно, по порядку. По-перше, що за мужик? Звiдки?

— Не знаю, — видихнув Михайло. — Точно пам'ятаю, тодi на природi, не з'ясував цього в Андрiя. Та й навiщо воно менi? Отак теревенили цiлу нiч хто про що. Якось воно потрапило, ну, в тему. Знаю лише, що мiсце оте посерединi мiж трьома покинутими хуторами, в низинi десь серед степу. Що дуже заболочено там. Мочарi. Ну, описувати Андрiй умiв дуже образно. Воно й не дивно.

— Стоп, вiн що, бував там?

— Нi, у самому мiсцi не бував, але десь у тiй мiсцинi доводилося. Тому що добре знав приблизне розташування. Географiчне. Стоп! Навiть на картi хотiв менi показати. У нього ж завжди iз собою топографiчнi карти усiєї України. Вiн же мотався, як ненормальний. Ну, от. А потiм випили ще по однiй i розмова якось сама перескочила на iнше. Ми тодi дуже набрались.

— А ви упевненi, що ця розмова взагалi була? — запитав я.

— Упевнений. Сто вiдсоткiв, — Михайло збирався з думками. — Мене ще так зацiкавило… Мужик цей, про якого Андрiй розповiдав, фермер. Усе бiдкався на державу, податки i так далi. А розповiв, аби пiдкинути Андрiєвi сюжет якийсь, ну, iдею, розумiєте? Про що новий роман написати. Знав цей мужик, що Андрiй пише.

— Розумiю… — тримаючи телефон в однiй руцi, я прочовгав на кухню i дiстав банку кави. — Розумiю. А що ще ви можете згадати?

— Ну, що ще… Багато тодi ми сперечалися… Не можу згадати подробиць. Я ж не вiрю в таку хренотiнь. А вiн як вiзьме в голову щось… Розповiдав менi, якi сюжети можна з цього витягти. А конкретно… не пам'ятаю. Ну от… Щось там колись було на тому болотi — залишилися сваї з незапам'ятних часiв. Сваї грубi, дубовi. Тому й залишились. А що на них стояло? А може то про якiсь будинки напiвзруйнованi йшлося… А може, сваї — це вже про щось iнше?…

— Iнформацiя конкретна… — пробурмотiв я, розумiючи, що тепер i я не зможу заснути. Отак цей Михайло накинув i на мене безсоння. — Розумiєте, влiзло воно менi в голову, i все. Думаю, а раптом у пошуках сюжетiв Андрiй взяв та й поперся туди? А там…

— А там що?