Розділ «XХIV»

На вечiр бiдна моя голова розболiлася не на жарт. I звiсно, не через коньяк, а через обставини, що невблаганно насувалися звiдусiль. Нi, я не малював собi чистого обрiю, беручись за цю справу, але й не мiг уявити такого. Вони хочуть завадити менi. Просто згорнути пошуки i все.

Передчуття, що мене наймають не детективом, а цапом-вiдбувайлом промайнуло кiлька разiв ще попервах, але тепер це слiд було вважати встановленим фактом. Доведеним. Щоправда мене водночас переконували, що ця «посада» вигiдна. I що я мiг зробити у данiй ситуацiї? Мiсяць на роздуми і прийняття рiшення. Усього мiсяць, пiсля чого я мав остаточно упертися в глухий кут i тодi прийняти чужi умови або ж вiдiйти вiд справ. Я подивився на годинник i набрав Андрiйовича. Менi потрiбно до нього.

Вiн вислухав, не перебиваючи. Слухав уважно, а потiм запитав:

— I ти приперся о такiй порi лише для того, щоб спитати, чи передбачав я такi розклади, залучаючи тебе до справи?

— Нi, не тiльки, — вiдповiв я. — Але i за цим також.

— Нi. Конкретно такого повороту я не передбачав, — задумливо промовив колишнiй шеф. — Але не вiдкидав, що якiсь комбiнацiї будуть. Що ж… Тепер зрозумiло, хто i для чого це заварив, хто був iнiцiатором. Мiсяць, кажеш. Отже, якщо ти не згодишся, то за мiсяць вони знайдуть нового претендента i влаштують усе, як їм вигiдно. А тобi лишиться тiльки спостерiгати це з боку. Або…

— Або що? — мляво промовив я, вiдпиваючи гарячий чай з якихось трав.

— На твоєму мiсцi я б не наважився. Краще не треба. Зараз ти ще нiкуди по-справжньому не влiз i нiчим, якщо подумати, не ризикуєш. Тебе найняли, ти виконав умови угоди — чесно вiдпрацював як мiг.

А от влiзти у таке… Хто зна, як повернеться далi. Хто зна. Далi стане дуже слизько. А так…

— А так — навiщо було взагалi починати?!

— Як навiщо? — не зрозумiв Андрiйович. — Ти що, зовсiм дурний? Ти грошi отримав? Гадаю, не маленькi. Отак — з неба впали. Завдяки менi, мiж iншим. Серед банального бiдування не при справах. Це мало? У тебе детективна агенцiя! На повному серйозi! Наймай помiчникiв i працюй. Бери реальнi справи, вистежуй коханок i коханцiв буржуїв, невiрних дружин i нечесних партнерiв. Працюй. Заробляй грошi! Лiцензiї у тебе нiхто не вiдбере. Свiтлана тебе ж запрошувала? Пiди, посвiтися у кiлькох передачах, поки вона пропонує, поки є оцей мiсяць i ти Чумаком ще займаєшся. Розкажи про успiхи, про те, що зумiв знайти, коли усi у власнiй неспроможностi розписалися. А ти знайшов! I заяви, що далi шукатимеш. Ось i реклама твоєї справи. Ось i популярнiсть! I пiдуть до тебе товстосуми із замовленнями! Цього мало?! Хлопче, а ти чого хотiв?

— Дурне питання, Андрiйовичу, — знизав я плечима, ставлячи кружку на стiл.

— Хе! Ну, звiсно, вiн хотiв знайти Чумака. Ось у цьому весь ти! Уся натура… А хiба я казав тобi, що ти це зробиш? А от згадай, чи хоч слово я сказав про те, що ти мусиш його знайти? Пошукати, вiдробити грошi — вiд цього не вiдмовляюся. А про те, що його нiхто не знайде, я заявив тобi прямим текстом ще тодi. Особисто я й не мав такої надiї. Просто хотiв зробити тобi добре. У пам'ять про приємну спiвпрацю. I з мiркувань вдячностi, що ти у важких ситуацiях поводися як друг, не пiдставляв мене. Розумiєш? I я цим задоволений…

Андрiйович виразно подивився на мене i додав:

— …буду. Якщо ти не накоїш якихось дурниць. На це ти здатний.

— Дякую… — без ентузiазму вiдповiв я. — Подумаю над вашою проповiддю. А зараз… Зараз складається враження, що ви також, як i всi решта, знаєте, що насправдi сталося з Чумаком i чому я не маю шансiв його знайти!

— Тю! Псих ненормальний, хай тобi грець! — вилаявся Андрiйович. — Слухай, ти iшов би спати, га? А ще краще — лягай у мене. Проспишся, завтра на свiжу голову ще побалакаємо. Вихiдний наче…

— Та нi, поїду. — Я пiдвiвся, намагаючись все-таки зiбратися з думками. — Як хочете, а я, поки є змога, працюватиму. Зараз є ще i час, i фiнанси. I я робитиму справу. А далi буде видно.

Таксi зупинилося бiля бордюру, Андрiйович помахав з балкона. Ще недавно я не хотiв взагалi братися за це, навiть за грошi. Зараз готовий був геть усе вiддати, аби тiльки залишалась така можливiсть, та менi у буквальному розумiннi перекривали кисень. Так перекривали, що годi було опустити руки. У такому станi ноги нiяк не бажали нести мене додому.