Розділ «ХX»

Вона була маленька i навiть тендiтна, ця Марiя Петрiвна, тiтка Iри Коваленко, проте не викликала особливої симпатiї через надто швидку, з ковтанням слiв мову i вiдверто пiдозрiлий погляд. Я показав їй посвiдчення приватного детектива, звiсно, не вiдкриваючи, у якiй справi приїхав. Нехай думає, що дiйсно цiкавлюсь розшуками племiнницi.

— Отак-от билась я, билась у цьому життi i все для неї. I нiякої вдячностi. Нiколи, — бiдкалась Марiя Петрiвна. — Прошу її як дитину, Iринко, та розкажи менi, та послухай мене… Нiколи не знала — де вона, що робить… Часом i на три днi могла пропасти… Казала — доходишся…

— А хлопцi були у неї? Ну такi, щоб вам знайомi?

— Були ранiше. Сюди приходили. Я не боронила. Дiло ж молоде. А останнiй рiк — i хлопцiв немає, i сама не знати, де пропадає. Нi що з навчанням не знаю, ну нiчого!

— А старших чоловiкiв ви з нею не бачили? — запитав я. — Може, коли на машинi хтось пiдвозив i вам в очi кинулося? Може, перед зникненням?

Як мiг, я описав їй джип Чумака, потiм показав фото машини. На такiй Iру не пiдвозили нiколи.

— Марiє Петрiвно, а чогось цiкавого, особливого, не такого як завжди ви не помiтили останнiм часом, перед її зникненням?

Жiнка надовго замислилася. Їй були неприємнi цi запитання, як i сама моя поява. Схоже, ця жiнка вже змирилася з пропажею племiнницi, яку не надто любила. З важким i невдоволеним зiтханням вона дозволила менi оглянути її кiмнату.

У кiмнатi було прибрано пiсля обшуку, зробленого мiлiцiєю у днi зникнення дiвчини, але усi речi були на мiсцi. Тiтка клялася, що не винесла i не викинула нiчого.

Схоже, нова iдея фiкс з'явилась у моєму слiдствi. Я тепер не мiг позбутися переконання, що Iра Коваленко i Чумак зникли разом. Убивши у Рiвному чотири днi, я особисто переговорив практично з усiма членами лiтоб'єднання. I кiлька людей зауважили, що Iрина упродовж фуршету, яким закiнчилася остання зустрiч з Чумаком, довго стояла з гостем, обговорюючи якiсь проблеми. I саме вона за дорученням голови об'єднання пiд час першої зустрічі вручала письменнику пам'ятний сувенiр. А ще одна дiвчина, Оля, якiй кiлька разiв доводилося бувати вдома у Iри, бачила у неї три книги, запрезентованi письменником, з вiдповiдними дарчими написами.

Та ж сама Оля розповiла менi ще деякi цiкавi речi. Iрина завжди трималася якось осторонь i не поспiшала заводити подруг, принаймнi серед тих, хто вiдвiдував лiтоб'єднання. Разом з тим iнодi полюбляла пустити в очi пил. Не лише Олi запам'ятався випадок, коли зо два роки тому дiвчину пiдвезли до будинку, де мала бути тусовка, на розкiшнiй машинi з київськими номерами. Вiдчиняючи дверцята, Iрина цьомнула на прощання того, хто сидiв за кермом i кого нiхто так i не зумiв роздивитись. Згодом вона принесла на засiдання об'єднання купу примiрникiв своєї книжки, виданої у київському видавництвi i щедро роздала усiм, украй здивованим, не поскупившись на автографи. Я показав Олi та iншим зображення останньої та попередньої машин Чумака. Схоже, це був не вiн.

— Гадаю, вона навмисне попросила когось пiдвезти її пiд самi дверi, — говорила Оля, не приховуючи антипатiї до Iрини, — а потiм ще й поцiлувала, щоб ми бачили, наче у неї кавалер такий крутий.

— А з iнтерв'ю? — згадала раптом iнша дiвчина, Марина. — Пам'ятаєте? Пiсля того, як вийшла її книжка, ну та, що у Києвi, Iрка два мiсяцi розповiдала, що приїздили до неї iнтерв'ю брати для передачi. Тiльки-от нiякої передачi досi немає.

— Звiсно, — пiдхопила Оля. — Хто б там до неї додому приїздив спецiально передачу робити. Скажiть, ви самi читали цю книжку?

— Переглядав, — невизначено вiдповiв я.

— Ну i скажiть, за таке хтось би їхав до Рiвного передачу робити?

— А звiдки, з якого каналу? — запитав я.

— З НТI, — майже разом вiдповiли вони. — Ну принаймнi Iра так казала.

— А хто приїжджав не розповiдала?