Розділ «ХX»

— Казала, цiла група знiмальна, i ця, ну… популярна ведуча…

— Чикурда! — пiдказала Марина.

— Так! Свiтлана Чикурда. Отаке плела, уявляєте?

А втім, уявлялося. I ситуацiя ставала дедалi цiкавiшою.

Викликавши до Рiвного усiх своїх помiчникiв, я навернув по другому колi. Ми знову вишукували членiв лiтоб'єднання i ставили їм одне конкретне запитання — хто бачив, як Андрiан Чумак дарував Iринi три свої книги. Цього не бачив нiхто. Отже, це було зроблено наодинцi. Тож вони зустрiчалися без свiдкiв принаймнi раз. Отже, письменник мав до цiєї дiвчини особливе ставлення, i можливо, з цього могло щось закрутитися.

Довелось удруге зустрiтися з Iриною тiткою. Марiя Iванiвна була не в захватi вiд моїх вiзитiв i заявила, що нi сном нi духом не чула про якесь там iнтерв'ю, тим паче, взяте вiдомою тележурналiсткою, передачi якої постiйно дивилася сама. Та пояснення, що пошуки дiвчини ще тривають i її несприяння може бути вiдповiдно оцiнене слiдством, зробили свою справу. Я повторно обшукав кiмнату Iрини i навiть заглянув по iнших закутках. Книжок, подарованих письменником, там не було. Сама ж тiтка згадувала якiсь книжки, схожi на зразки, принесенi мною, адже неодноразово нишпорила в кімнаті племiнницi за її вiдсутностi. А оскiльки шукала дещо iншi речi, змiстом книжок, як i їхнiм авторством не поцiкавилась. Схоже, книжки зникли разом з дiвчиною. I ймовiрно, саме обережний Чумак наполiг на тiм, аби забрати їх iз собою.

Зате знайшлись два невеличкi стосики книг самої Iрини, тi, про якi велась мова i яких я одразу не побачив — «Квiти пiд небом» i «Весняна рапсодiя» — та, про яку розповiдала Оля. Обидвi, як на мене, не становили собою абсолютно нiчого у лiтературному планi — якесь безперервне нервове жiноче скиглення уперемiшку з радiсними зойками. Одна збiрка новел була видана невеликим накладом тут, у Рiвному, а от iнша — «Весняна рапсодiя» — дiйсно у столичному видавництвi «Мета» i тираж її становив п'ять тисяч примiрникiв. Перша книжка вийшла за сприяння того самого лiтоб'єднання. А от друга, за словами його голови, на грошi спонсорiв, яких начебто вiдшукала сама Iрина. Принаймнi, даруючи книги, дiвчина про це не розповiдала. Довелось Роману з Павлом негайно їхати до столицi i розшукати видавництво «Мета», яке спецiалiзувалось на друцi шкiльних пiдручникiв. Результат виявився несподiваним — грошi для видання збiрки новел видавництву перерахувала партiя «Воля народу». Як спонсорську допомогу.

Чого раптом Iрина мала отримати грошову допомогу вiд полiтичної партiї на видання такого «спаму»? За якi такi заслуги? Адже за свiдченням подруг i тiтки вона нiколи не брала участi у жодних полiтичних акцiях i, звiсно, не була причетна до самої «Волi». Варiант напрошувався лише один. Хтось iз функцiонерiв цiєї партiї, хто мав вiдповiднi важелi i стояв ближче до грошей, мiг зробити їй цю добру послугу. Одразу згадалися свiдчення подруг Iрини. Невiдомий столичний «крутелик». Чи не вiн часом?

Вiдтепер усi нашi зусилля спрямувалися сюди. Знайти, хто саме посприяв видiленню коштiв на книжку, або iншими словами — з ким зустрiчалася Iрина Коваленко у той перiод. Схоже, мав вималюватися непоганий любовний трикутник: Iрина, Чумак i невiдомий «крутелик», що вгепав на свою молоду коханку купу грошей. Звiсно, могли вони її не подiлити з Чумаком.

— I такий-от фiнал, — дозволив собi каламбур Павло. — Вiн прибирає Чумака, а їй не пробачає зради. Майже класика. Майже Шекспiр.

— Проте люди та пристрастi в усi часи однаковi, — повчально зауважив Роман.

— Може й таке бути, — згодився я. — Хоча…

Особисто менi трикутник намалювався у дещо iншому виглядi. Столичний крутiй дiйсно мiг не пробачити зради. От тiльки у свiтлi наших останнiх знахiдок бiльш iмовiрним ввижався варiант втечi Чумака зi своєю молодою подругою вiд нього, а заразом i вiд усiх решта. Чому нi? Навiть не чiпаючи Шекспiра, з упевненiстю можна сказати, що пристрасть штовхає людей i на кардинальнiшi та непомiркованiшi вчинки.

— А головне, що за таких розкладiв усi залишаються живими i зростають нашi шанси на перемогу i нечуванi гонорари, — пiдсумував Сергiй.

Тому хлопцi знову «зарились» в Інтернет, вишукуючи «щурiв», що повтiкали з потопаючого корабля пiд назвою «Воля народу». I скiльки ж їх було! Аж очi розбiгались. Та воно й не дивно, адже у нас продається за грошi геть усе, не лише переконання. Саме серед цiєї когорти був найкращий шанс знайти помiчникiв у нашому задумi. I при цьому нас цiкавили перекинчики будь-куди крiм як до табору «Надiї країни». Цi вiдпадали одразу, адже менi хотiлося вiдкинути можливiсть просочування iнформацiї до будь-кого iз замовникiв.

Пан Володимир Крутивус, як i ще кiлька iнших, взагалi вiдмовився говорити на подiбнi теми, навiть неофiцiйно i навiть не зважаючи на те, що при моїй успiшнiй роботi можуть добре «почухатися» тi, хто залишились у «Волi народу» i хто свого часу «ставали їм на хвоста». А от Сергiй Рябцов, що змiнив свої переконання на користь Трудової партiї, згодився посприяти. Допомiг той самий Валерiй, журнал якого спiвпрацював з «трударями», i який знав Рябцова особисто. Саме Валерiй завiрив його, що усе буде неофiцiйно i мiж нами. I другого дня я отримав запрошення до редакцiї, де Рябцов уже чекав на мене.

Кiмната для зустрiчей була без вiкон, абсолютно порожньою — лише стiл i чотири стiльцi. Та Рябцов нахилився до мене i дуже тихо промовив:

— Значить так, Анатолiю. Грошi на книжку, яка вас цiкавить, видiлив Максюта. Iлля Андрiйович Максюта. Ну не вiн особисто, ви ж розумiєте. Але вiн посприяв. Iнiцiатива була його. Можете не сумнiватися. Вiн працював на той час у Мiнiстерствi фiнансiв. Заступником начальника вiддiлу. А видавництво «Мета» мало з нами довгострокову угоду на випуск рiзної передвиборної агiтацiї — брошури, плакати i таке iнше. То ж кошти було видiлено з цього грошового потоку.

Рябцов змовницьки подивився на мене i вiдпив каву зi своєї чашки. Я відсьорбнув свою i так само тихо запитав:

— А вiн мав стосунки з дiвчиною, про яку я казав, Iриною Коваленко? Ну авторкою книги, ви розумiєте?