Розділ «ХVII»

Уранцi наступного дня Сергiй влаштувався на тiй самiй горi з бiноклем, ще й видерся на дерево. Точка знаходилася на значнiй вiддалi вiд очеретяної затоки i кут спостереження не давав змоги детально роздивитися зверху очеретянi хащi. Та все ж таки вiн отримав нагоду допомогти менi у цiй задумцi.

Коли човен, здолавши шлях вiд бази, запхався носом в очерет, я набрав Сергiя.

— На мiсцi, — вiдрапортував вiн. — Дивлюся. Вас не бачу.

— А зараз?

Я взяв великий пакунок з яскраво-жовтого полiетилену, причепив на кiнець жердини, за допомогою якої просувався, i пiдняв над очеретом. Висота очеретяних китиць сягала трьох метрiв i морок тут був наче у лiсi. Та все ж таки цього вистачило.

— Бачу! — вигукнув Сергiй. — Ви на самому краю.

— Прекрасно, — я зняв полiетилен i кинув на дно човна. — Тепер як домовлялися. Я «маякуватиму» й одразу пiдноситиму догори. Тодi ти дзвониш i доповiдаєш.

Жердина вгрузла у дно i човен захрустiв очеретяним лiсом. Глибина тут сягала двох метрiв. Нiс човна розсував грубi стебла i лiз у глибину заростей. Тут сам чорт ногу зламає i шукати будь-що — це те саме, що голку у скиртi. Та те, що шукав я, мало б знайтися. Якщо iснувало взагалi. У даному разі мене цiкавила одна конкретна рiч — бував тут Чумак чи нi.

Скинувши куртку, я «маякнув» Сергiєвi i пiдняв жовтий куль. Вiдповiдь не забарилася.

— Усе нормально. Iдете по краю. Так i далi.

А я мав бути уважним. Вiд вертикальних зелених очеретин, що утворювали справжнiй лiс, починало мерехтiти в очах. Стоячи у човнi обличчям до берега, я повiльно витягав жердину, втикав її у дно ближче до себе i робив несильний поштовх, знову i знову вдивляючись у заростi. Човен, ломлячи стебла, рухався уздовж краю заростей. До вечора було далеко. До кiнця очеретяної затоки ще далi.

В обiд ми зупинилися перекусити — я у човнi, Сергiй на пагорбi. Очi вже нiчого не сприймали. Зараз сонце наблизиться до обрiю i менi заважатиме ще й це. Усе автоматично переносилося на завтра.

Є!!!

Це було воно, те, що я шукав. Тiльки-от не сподiвався знайти так легко. За п'ять мiсяцiв мало б зарости краще.

Вiд хвилювання я присiв i озирнувся. За моїм човном, ширина якого до метра, залишався прокладений в очеретяному масивi такий же слiд. Стебла — новi та торiшнi, вже сухi, з хрустом ламалися вiд просування човна. Таким чином за кормою залишалася смуга води, наповнена уламками очерету. Iнша смуга, яку я щойно перетнув, вiднiлася значно гiрше. Очерет встиг стулитися, повиростали новi, молодi стебла. Але не побачити її я не мiг. Тут утворювалась нiби просiка i свiтло зразу ж вдарило в очi. Цей шлях пролягав упоперек мого i вiв у глибину масиву, у напрямку берега, де чатував Сергiй. Тут точно був Чумак. Ось яка думка, на перший погляд безпiдставна, спала менi.

Перекинувши жердину на другий борт, я повернув човен i рушив його слiдом. У грудях млоїло вiд хвилювання.

Вiн. Нiхто iнший не мав би сюди лiзти. Для чого? Тут не ходила риба, та й способiв її лову у такiй гущинi не існувало. Тут не полювали на качок, оскiльки огляду неба у височезному очеретi практично не було, а пiдбиту дичину знайти ставало неможливо. Тут нiхто не мав би прокладати шлях, аби дiстатись до берега, оскiльки неподалiк ширина очеретяної смуги була значно меншою. Усе пiдказувало менi, що слiд цей зробив Чумак, який зi слiв працiвникiв бази вiд рання до вечора пропадав на човнi не знати де.

Пхатися коридором було значно легше i лише серце завмирало вiд припущень: а що я там побачу, у самому серцi очеретяних хащiв, де просiка закiнчиться, адже цю саму очеретяну смугу уздовж усього берега ми обстежили i вихiдного слiду не знайшли! Отже, хiд мусив закiнчуватися слiпо.

Зупинившись на мить, я знову просигналив жовтим пакетом.