Розділ «ХVII»

— Ви дуже заглибились у напрямку берега, — прокоментував Сергiй. — Рухаєтесь у саму гущавину.

— А до берега скiльки ще? — запитав я.

— Ну, половини ще не пройшли.

Човен з шелестом посунув далi. А невдовзi попереду стало ще свiтлiше. Проглядалося якесь розширення коридору. Ну, невже…

Ще один рух жердини — i я виплив на прогалину. Це була зовсiм маленька прогалина. Не природня. Зроблена. Очерет виламаний навмисне i з води стирчали лише чорнi грубi стебла. Коридор таким чином розширювався до двох метрiв i закiнчувався глухим кутом. Далi — суцiльна стiна.

Хтось проклав сюди шлях крiзь гущавину, причому дуже вдало замаскував вхiд. Адже, пливучи вздовж очерету, я не знайшов його. Зробити це не складно: човен заганяється в очерет навскiс, стебла обережно розсуваються жердиною, а потiм зсуваються на мiсце. Якщо зробити акуратно, вийде зовсiм не помiтно, тим паче за кiлька мiсяцiв.

Я стояв у човнi, уважно розглядаючи щойно вiдкриту потаємну заплаву. Виламанi i напiвзогнилi стебла очерету лежали тут же у водi. Над головою ходили пiд вiтром верхiвки-китички та добре проглядався шматок неба. Для чого вiн зробив цю галявину? Не для розвороту ж човна!

Нi, аж нiяк. По-перше, двометрової ширини для такого розвороту не вистачить. Та й нiхто не плаває так по-дурному: просто роблять такий собi поворот i завертають поступово у зворотньому напрямку.

Так легше.

Чумак не був чужинцем у цьому очеретяному лiсi. Тому, якщо слiд дiйсно належав йому, нiколи так не зробив би. Нi, вiн приплив сюди навмисно i навмисно зробив цей схов. От тiльки для чого?

Майже годину я мацав дно жердиною, намагаючись не порушувати вигляду прогалини, не ламати очерету, а водночас не пропустити жодного сантиметра. Дно виявилося чистим. Тут вiн нiчого не сховав. А потiм довелося довго оглядати стiни очерету, шукаючи слiди. Їх тут було вдосталь, але усi вони свiдчили про одне — хтось навмисно поламав очерет. Бiльше нiчого.

В очах рябіло. I я досi не розумiю, як воно могло потрапити у поле моєї уваги. Коли зовсiм млосно ставало вiд лiсу зелених стебел, я дивився на воду. I в один з таких моментiв очi нашукали… листок не листок. Щось напiвзогниле. I лише взявши це в руку, зрозумiв, що тримаю.

Шматок тканини. Шматок зеленої тканини! Маленький, менший, анiж пiвдолонi. Ромбовидної форми, з правильно врiзаними кутами. Вiд чого це? Я розгладив його. Вiн був брудний, розкислий i все-таки чiтко розрiзнялося, що тканина не одного кольору. Зеленi розводи. Лише завдяки наявностi у водi великої кiлькостi очеретяних уламкiв, вiн не пiшов на дно. Це була камуфляжна тканина. Попри самий край шматочок був роздертий. Вiд чого ж це? Чому така дивна форма?

I здогад прийшов несподiвано. Так само, як i знайшовся сам шматок.

Це був елемент камуфляжної сiтки. Їх застосовують у вiйськовiй справi для маскування наземних об'єктiв вiд огляду з повiтря. Такi сiтки, обвішані шматками подiбної тканини, використовують i мисливцi, до речi, при полюваннi на гусей. Дика гуска надзвичайно обережна i усе бачить з повiтря. Тому на вiдкритiй мiсцинi мисливцi вдаються до такого. Але…

Я вийняв телефон i набрав Зварича.

— Михайле, доброго дня. Анатолiй Рибак турбує, якщо не забули. Той, що пошуками займається.

— А, так-так! — вiдгукнувся вiн. — Вас забудеш… Що там?

Iнтонацiя голосу свiдчила про те, що вiн не тримав на мене образи.

— Маю ще одне питання. Серед мисливського реманенту Андрiя ви не пам'ятаєте камуфляжної сiтки? Розумiєте, про що я?