Розділ «2.4. Логіко-семантичний аналіз мови»

Розрізнення смислу та предметного значення дає змогу виявити специфічні функції означення й позначення і не плутати їх. Г. Фреге показав це на такому прикладі. Імена "ранкова зірка" і "вечірня зірка" мають різний смисл, але одне і те саме предметне значення, тобто позначають одну планету Сонячної системи - Венеру. Інші приклади - імена "перший президент України" і "автор історії України-Русі" мають різний смисл, однак позначають одну історичну особистість - М. Грушевського; імена "засновник науки логіки" та "засновник науки психології" мають різний смисл, але позначають одну історичну особистість - Арістотеля; імена "найменша планета Сонячної системи" і "найвіддаленіша від Сонця планета Сонячної системи" мають різний смисл, проте один денотат, тобто позначають одну планету Сонячної системи - Плутон.

Певні імена виконують функцію означення (містять певний смисл), але не виконують функцію позначення, отже, не позначають реально існуючого предмета. Такі імена називають порожніми (скажімо, "десята планета Сонячної системи", "людина, яка взагалі нічого не знає", "кентавр").

У процесі пізнання певних об'єктів, існування котрих ще точно не визначено, створюються імена, про які не можна з упевненістю сказати, порожні вони чи ні - "йеті (снігова людина)", "літаюча тарілка", "інопланетянин".

Відношення між смислом і значенням імені зображується схемою, яка отримала назву "логіко-семантичний трикутник" (Огдена - Річардса, за іменами авторів, що ввели його в семіотику і лінгвістику):

Інша схема, що зображає відношення між смислом і значенням імені:

де Л - символ, що позначає відношення, D - значення імені (терміна), або денотат, І - ім'я.

Одна з головних функцій імені - давати точне позначення певним іменем певного предмета (лат. res suis vocabulis nominare - називати речі своїми іменами). У логічній семантиці сформульовані такі принципи позначення, котрі випливають із відношення найменування.

Відношення найменування - відношення між власним іменем (виразом у мові) та предметом (емпіричним або абстрактним об'єктом), який позначається цим іменем. Воно ґрунтується на принципах однозначності, предметності, взаємозамінюваності.

Принцип однозначності стверджує: кожен вираз, що використовують як ім'я у певному контексті, є іменем тільки одного предмета, або, ім'я позначає лише один предмет чи один клас предметів; використання мовних виразів (імен) у процесі міркувань в одному і тому ж смислі. Порушення цього принципу призводить до багатозначності в міркуваннях, а з погляду закону тотожності (див. 3.3) - підміни одного смислу імені іншим смислом.

Принцип предметності встановлює: у висловлюванні, в якому йдеться про певний предмет, не повинен втрачатися сам предмет міркувань; у висловлюванні повинен бути денотат імені, яке входить в його структуру.

Принцип взаємозамінюваності стверджує:

1. Якщо два вирази іменують (позначають) один і той самий предмет, то істинне висловлювання залишається істинним, коли в одному з цих виразів замінити одне ім'я іншим: а) "Венера - ранкова зірка", "Венера - вечірня зірка"; б) "Людина", "Розумна істота".

2. Якщо висловлювання А тотожне висловлюванню В за змістом і якщо висловлювання А істинне і висловлювання В істинне, то вони взаємозамінні. Наприклад: "Він сказав неправду" (А) і "Він збрехав" (В).

Коли порушують принципи однозначності, предметності та взаємозамінності, тоді можуть виникнути суперечності (парадокси), що виявляються в певному контексті міркувань (скажімо, коли замінюють одне ім'я іншим іменем при позначенні одного і того самого предмета). їх називають "антиноміями відношення найменування" (про антиномії як різновид парадоксів - див. 3.7). Наприклад, Г. Фреге визначив таку антиномію: імена "ранкова зірка" і "вечірня зірка" - різні за смислом, але мають одне і те саме предметне значення (денотат), тобто позначають Венеру (планету Сонячної системи). Якщо в певному контексті додати модальний вираз (модальність) "необхідно, що", то отримуємо вирази: "необхідно, що ранкова зірка є ранковою зіркою" (істинне); "необхідно, що вечірня зірка є вечірньою зіркою" (істинне), але за принципом взаємозамінюваності отримаємо новий вираз (наслідок): "необхідно, що ранкова зірка є вечірньою зіркою", а це є хибним.

Американський логік У. Куайн (1908-2000 рр.) навів такий приклад антиномії відношення найменування: "9 необхідно більше, ніж 7". Якщо у цьому істинному висловлюванні замінити число 9 на складне ім'я "число планет Сонячної системи - 9", то отримаємо висловлювання: "Число планет Сонячної системи необхідно більше, ніж 7", яке є хибним.

II. Дескрипція

(Лат. (descriptio - опис) - теоретичний опис предмета як носія специфічних властивостей з метою виділення його з певної сукупності однорідних предметів. У певних контекстах дескрипція може бути замінена власним іменем, наприклад, дескрипція "столиця Іспанії" може бути замінена власним іменем - "Мадрид".

Дескрипцію поділяють на природномовну та логічну.

Природномовна дескрипція - мовний вираз, який дає теоретичний опис певного предмета, що пізнається, досліджується ("найбільша планета Сонячної системи", "автор теорії дескрипції", "столиця Англії"). Природномовну дескрипцію поділяють на визначену та невизначену. Визначена дескрипція дає опис, що точно вказує на предмет (конкретний емпіричний об'єкт). Наприклад: "найбільше місто України"; "автор роману "Три мушкетери". Невизначена дескрипція дає опис будь-якого предмета з певної сукупності ("країна Європи", "домашня тварина").

Один предмет може мати різні властивості, які визначають у різних дескрипціях. Приміром, "засновник науки логіки", "засновник науки психології", "вчитель А. Македонського", "автор "Метафізики" - визначені дескрипції, що вказують на конкретну історичну особистість - давньогрецького філософа Арістотеля.