TextBook — А проте…
— Гаразд, Бланко, даруй, я не навмисно, — вибачилася Марґарита і знов зосередила свою увагу на Тібальдові: — Отже, ґрафе, вам не здається, що ви скидаєтеся на білу ворону в нашому веселому товаристві?
— Гм. Можливо.
— Але чому? Невже ви досі ображені на мене?
— Можливо.
— І все через той віршик?
— Це не віршик, пані. Це поема.
— Нехай буде поема. Яка, власне, різниця!
— Різниця велика, пані. І якщо ви не годні відрізнити вірш від поеми, то й поготів не маєте права судити, наскільки доречно я…
— Ах, не маю права! — з удаваним обуренням перебила його Марґарита. — Ви смієте стверджувати, що я, королівська дочка і наступниця престолу, не годна про щось судити?
— Так, смію. Я, між іншим, онук французького короля, але не соромлюся визнати, що схиляюся перед ґенієм Петрарки, людини без роду-племені, бо справжнє мистецтво стоїть незрівнянно вище за всі стани. Людина, яка вважає себе спроможною судити про науки й мистецтво єдино лише тому, що в її жилах тече королівська кров, така людина — зарозумілий неук.
— Ага! Це слід розуміти так, що я найясніша дурепа?
— Зовсім ні, пані. Просто ви ще дуже юна, і ваша гарненька голівка сповнена кастових забобонів, часом безглуздих і необґрунтованих. Ви вірите в свою винятковість, в свою незаперечну перевагу над іншими людьми, що стоять нижче за вас за походженням, так само сліпо й безумовно, як вірять євреї в свою богообраність. Але і те й інше — несосвітенна дурниця. Так, це правда: Бог розділив людство на знать та плебс, щоб князі правили в створеному Ним світі, а всі інші корилися їм і жили за законами Божими, шануючи свого Творця. Без нас, князів, на землі запанувало б безбожжя й беззаконня, і наш світ перетворився б на царство Антихриста.
— Ну ось! — сказала Марґарита. — Ви ж самі себе спростовуєте.
— Аж ніяк. Я в жодному разі не заперечую божественного права обраних володарювати над іншими людьми. Я лише стверджую, що позаяк всі люди — і раби, і пани — рівні перед Творцем, то рівні вони й перед мистецтвом, як божественним одкровенням. Королівська кров дає право на владу, славу й багатство, але людина, осяяна небесною благодаттю, якою є талант, отримує щось значно більше — безсмертя в пам’яті людській.
— Навіть так?
— Саме так, принцесо. Мирська слава скороминуща — мистецтво ж вічне. Владаря земного шанують доки він живий, а коли він вмирає, прийдешні покоління швидко забувають про нього.
— Не завжди, — зауважила Марґарита, задоволена тим, що їй нарешті вдалося розохотити Тібальда. — Александр Македонський, Юлій Цезар, Октавіан Авґуст, Корнелій Великий, Карл Великий — їх пам’ятають і шанують донині.
— Але як їх шанують! Здебільшого як персонажів леґенд, балад, хронік і романів. Так, вони були великими государями, їхні діяння гідні захоплення нащадків — але пам’ять про них не згасла лише завдяки людям мистецтва, що увічнили їхні імена в своїх творах. А стосовно пересічних правителів, то… — Тут Тібальд замовк і розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, таке життя.
— Ну, а я? — лукаво всміхаючись, запитала Марґарита. — Мене теж швидко забудуть?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Принц Галлії» автора Авраменко О.Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XLVIII про те, як Бланка опинилася в скрутному становищі і як скористався з цього Філіп“ на сторінці 3. Приємного читання.